26.

   Холодне повітря б’є в обличчя, щойно я переступаю поріг будинку. Надворі збирається гроза. Важкі, свинцеві хмари низько нависли над містом, ніби збираються розчавити його своєю вагою. Вітер зриває перші краплі дощу, жбурляючи їх мені в обличчя, але я навіть не кліпаю. Цей холод — ніщо порівняно з тією абсолютною мерзлотою, яка зараз розростається в моїх грудях, заморожуючи всі людські почуття і залишаючи лише голий, тваринний інстинкт убивці.
Чорний броньований позашляховик уже чекає біля ґанку з увімкненим двигуном. Його низьке гудіння звучить як гарчання хижака, готового зірватися з ланцюга. Я сідаю на заднє сидіння, різко зачиняючи за собою двері. Віктор падає на переднє пасажирське, миттєво притискаючи до вуха гарнітуру. Водій, не чекаючи команди, втискає педаль газу в підлогу, і важка машина з глухим ривком зривається з місця, розрізаючи шинами мокрий асфальт.
— Дані, мені потрібні хоч якісь координати! — різко кидає Віктор у мікрофон. Він говорить із техніками. — Він тримав лінію майже сорок секунд. Ви мусили щось запеленгувати!
Я сиджу в напівтемряві салону, методично перевіряючи запасні магазини до пістолета. Клацання металу заспокоює. Воно дає ілюзію контролю у світі, який за останні три дні розлетівся на друзки. У моїй голові раз за разом лунає цей спотворений, знущальний голос. «Вона сидить у вогкому підвалі вже три дні... Думаю, її легені вже відмовляють».
Мої пальці стискаються з такою силою, що суглоби біліють. Єва. Моя ніжна, вперта, неймовірно сильна, але фізично така вразлива Єва. Я згадую, як вона задихалася минулої осені, коли ми випадково потрапили під зливу під час прогулянки лісом і сховалися в старій мисливській хатині. Запах плісняви й вогкості тоді спровокував напад за лічені хвилини. Я пам’ятаю її розширені від жаху очі, судомні вдихи, які не приносили кисню, і той тваринний страх, який охопив мене, поки я шукав у її сумці інгалятор. Тоді я встиг. Тоді я був поруч. А зараз вона сама. Десь у темряві, у вогкості, без ліків, викашлюючи залишки повітря.
— Назаре Михайловичу, — голос Віктора вириває мене з трансу. Він обертається, і в його очах я бачу перший за три дні проблиск надії. — Технікам вдалося зловити відлуння сигналу. Він ішов через три підставні сервери, але останній пінг перед тим, як лінія обірвалася, відбився від старої ретрансляційної вишки на околиці промзони. Покинутий радянський завод хімічних добрив.
— Вадим? — коротко питаю я.
— Його люди вже там. Дві машини патрулювали той квадрат. Вони доповідають, що помітили свіжі сліди від протекторів важкого позашляховика на під’їзді до старого адміністративного корпусу. Слідам не більше доби. Дощ ще не встиг їх змити.
— Жени туди, — наказую я водієві, хоча він і так уже витискає з двигуна максимум.
За вікном злива перетворюється на суцільну стіну води. Місто розмивається у брудні сіро-жовті плями ліхтарів. Я заплющую очі, намагаючись скласти пазл. Покинутий завод. Чому саме він? Ця територія роками стоїть пусткою, вона потонула в судовій тяганині. І раптом у моїй пам'яті виринає деталь. Цей завод колись належав конкурентам мого батька, Михайла Горського. Батько знищив їх, пустив із торбою, відібрав усе за борги, а завод залишив гнити як пам’ятник своїй безжальності.
«Мені потрібно зламати тебе так само жорстоко, як ти колись зламав мене».
Слова викрадача знову б'ють у скроні. Це не просто конкурент. Це хтось із минулого. Хтось, хто знає історію моєї родини. Хтось, хто забрав мій годинник — батьківський срібний годинник — не заради наживи, а як зловісний символ. Як підпис. Але зараз у мене немає часу розплутувати ці клубки ненависті. Мені потрібна лише вона.
Ми влітаємо на територію промзони, навсібіч розбризкуючи воду з калюж. Іржаві, перекошені ворота звисають на одній завісі. Навколо — гнітюча, мертва індустріальна пустеля. Величезні бетонні ангари з проваленими дахами нагадують скелети гігантських звірів. Наш позашляховик різко гальмує за бетонним парканом, не доїжджаючи до головної будівлі, щоб не видати себе світлом фар.
Я вистрибую з машини просто в крижану багнюку. Дощ миттєво просочує тонку тканину сорочки, але я не відчуваю холоду. З темряви, немов привиди, виринають кілька постатей у чорному тактичному спорядженні. Це люди Вадима. Ліквідатори. Вони не ставлять запитань і не носять поліцейських жетонів. Вони існують для того, щоб вирішувати проблеми, які неможливо вирішити законним шляхом.
Сам Вадим — високий, жилавий чоловік із мертво-холодним поглядом — підходить до мене. З його каптура стікає вода.
— Об’єкт — триповерхова адміністративна будівля, — тихо, без жодних емоцій звітує Вадим, вказуючи тактичним ліхтарем у бік масивної бетонної споруди, що височіє в темряві метрів за двісті від нас. Її вікна зяють чорними дірами. — Навколо нікого. Тепловізори не показують активності на верхніх поверхах, але стіни занадто товсті, це старий радянський моноліт. Наші хлопці знайшли свіжий недопалок біля запасного входу. Хтось був тут. Можливо, вони ще всередині.
— Брати живими, — мій голос звучить рівно, але в ньому стільки спресованої люті, що Вадим ледь помітно киває. — Стріляти по ногах, по руках. Мені потрібні язики. Якщо хтось смикнеться — ламайте кістки, але залишіть у свідомості. Я сам ставитиму запитання.
Я дістаю зброю, знімаючи її із запобіжника.
— Я йду першим, — кидаю я Віктору, який вже відкрив рота, щоб заперечити. — Жодних суперечок.
Ми рухаємося територією, мов тіні. Дощ приглушує наші кроки. З кожним метром, що наближає мене до будівлі, моє серце б'ється все важче. Я дивлюся на ці чорні, мокрі стіни, покриті густим шаром зеленої плісняви та моху. Повітря тут наскрізь просякнуте отруйною вогкістю, запахом гнилого бетону й іржі. Це ідеальне місце для того, щоб сховати людину. І найгірше місце у світі для Єви. Кожен мій вдих цього вогкого, важкого повітря відгукується фантомним болем у легенях. Як вона там дихає? Чи дихає вона взагалі?
Ми підходимо до заднього входу. Масивні металеві двері прочинені на кілька сантиметрів. Вадим дає знак своїм людям. Двоє ліквідаторів безшумно ковзають усередину, перевіряючи коридор. Через секунду лунає два коротких клацання в гарнітурі — чисто.
Я заходжу слідом. Темрява всередині густа, майже відчутна на дотик. Промені тактичних ліхтарів розрізають її, вихоплюючи з мороку купи будівельного сміття, облуплену радянську плитку на стінах і гори битого скла. Зі стелі монотонно капає вода, утворюючи на підлозі брудні, смердючі калюжі.
— Розділяємося, — пошепки наказую я. — Вадим, бери своїх і зачищай другий і третій поверхи. Вікторе, зі мною. Перевіряємо перший. Кожну кімнату, кожну комірчину.
Ми рухаємося вздовж довгого коридору. Мої почуття загострені до межі. Я тримаю пістолет на рівні очей, готовий натиснути на гачок за найменшого руху. Тиша тисне на барабанні перетинки. Тут занадто тихо. Якщо вони тримають її тут, має бути хоч якась охорона, хоч якийсь рух. Але ми знаходимо лише порожнечу.
Перша кімната. Порожньо. Лише зотлілі залишки якихось старих меблів.
Друга кімната. Купи іржавого металу.
Третя. Четверта.
Я вибиваю двері ногою, вриваючись у просторе приміщення, яке колись було кабінетом директора або залом для нарад. Ліхтар Віктора ковзає по стінах і різко зупиняється по центру.
Моє серце пропускає удар, а потім починає битися з такою швидкістю, що темніє в очах.
Посеред кімнати стоїть дерев'яний стілець. До його ніжок і спинки прив'язані товсті, жорсткі мотузки. Вони розрізані, але на них чітко видно бурі, засохлі плями. Кров. Навколо стільця на брудній бетонній підлозі розкидані пластикові стяжки та кілька порожніх пляшок з-під води.
Я кидаюся до стільця, падаючи на одне коліно. Проводжу пальцями по мотузках. Вони холодні. Кров на них суха.
— Її тут немає, — мій голос зривається на хрип. Я відчуваю, як безодня відчаю розверзається під моїми ногами. — Це пастка. Або вони перевезли її, або...
Я не дозволяю собі закінчити цю думку. Ні. Вона жива. Вона повинна бути живою.
— Назаре Михайловичу, погляньте, — Віктор присвічує ліхтарем у куток кімнати.
Там, на купі брудного ганчір'я, лежить щось маленьке й сріблясте. Я підводжуся на ватяних ногах і підходжу ближче. Нахиляюся. Моє дихання зупиняється. Це ланцюжок. Тонкий срібний ланцюжок із маленьким кулоном у формі півмісяця. Я сам подарував його Єві на нашу першу річницю. Вона ніколи його не знімала.
Я стискаю кулон у кулаці так сильно, що метал врізається в шкіру до болю. Це послання. Викрадач знав, що я знайду це місце. Він залишив стілець, мотузки й кулон, щоб я відчув цей біль. Щоб я зрозумів, що запізнився. Гра в кота і мишку. Він насолоджується моєю безпорадністю.
— На першому поверсі чисто, — лунає в гарнітурі голос Вадима. — Другий і третій теж. Знайшли кілька лежанок, залишки їжі, рації. Вони облаштували тут спостережний пункт, але зараз будівля повністю порожня. Ми запізнилися.
Я стою посеред кімнати, важко дихаючи. Гнів, який горів у мені всі ці дні, зараз перетворюється на щось інше. На абсолютну, чорну порожнечу. Вони граються зі мною. Вони змушують мене бігати по колу, поки Єва задихається. Де ж вона? Якщо цей дзвінок був звідси... якщо він дзвонив із цієї вишки...
— Обшукати все навколо! — ричу я в гарнітуру, виходячи з кімнати назад у темний коридор. — Кожен гараж, кожну яму на території! Вона мусить бути десь тут! Він сказав про вогкий підвал! Шукайте підвал!
— Ми вже перевірили креслення цієї будівлі в базах, — відповідає Віктор, ідучи за мною крок у крок. — Тут немає підвалів, Назаре Михайловичу. Це хімічний завод, тут високі ґрунтові води. Будівля стоїть на суцільній монолітній плиті. Усі комунікації виведені назовні. Підземних рівнів не існує.
— Він сказав — підвал! — гарчу я, розвертаючись до Віктора і хапаючи його за розвантажувальний жилет. — Ти думаєш, він просто кидався словами?! Ти думаєш, я повірю якимось клятим радянським кресленням?!
Я відштовхую його і йду далі коридором, світячи ліхтарем під ноги. Будівля велика. Мають бути технічні приміщення. Якесь бомбосховище. Що завгодно.
Я спускаюся в найвіддаленіше крило першого поверху. Тут темніше, вікон немає взагалі. Запах гнилі тут стає просто нестерпним, до нудоти. Я йду вузьким коридором, наступаючи на биту цеглу. Моя свідомість працює на межі божевілля. Я уявляю, як Єва сидить у темряві, як її грудна клітка здригається від кашлю, як вона намагається втягнути хоча б краплю повітря своїми хворими легенями, але отримує лише отруйну плісняву. Як вона плаче. Як чекає на мене.
Коридор закінчується глухим кутом. На підлозі — товстий шар будівельного сміття, піску та уламків бетону. Стіни вкриті чорним грибком. Жодних дверей. Жодних проходів. Лише глуха цегляна кладка.
Я зупиняюся. Руки опускаються. Ліхтар ковзає по сміттю на підлозі. Глухий кут. Вони справді пішли. Вона була тут, прив'язана до того клятого стільця, а потім вони забрали її й зникли. Я стою, дивлячись на порожню стіну, і відчуваю, як усередині мене щось остаточно ламається.
Я з розмаху б'ю кулаком у цегляну стіну. Шкіра на кісточках зчісується до крові, залишаючи на цеглі багряний слід.
— Сука! — кричу я, і цей крик, сповнений тваринного болю, луною відбивається від порожніх стін заводу. — Де ти?! Де ти її ховаєш?!
Я відступаю на крок, важко спираючись рукою об стіну, намагаючись відновити дихання. Опускаю погляд долу, тупо дивлячись на підлогу просто під своїми черевиками.
Мої ноги стоять на товстому шарі сміття та пилу. Але щось не так.
Я насуплююся, повільно опускаючи ліхтар нижче. Пил навколо моїх ніг виглядає природно. Шматки штукатурки, старі газети, пісок. Але прямо під носком мого черевика з-під шару бруду ледь помітно виглядає край чогось металевого. Рівна лінія.
Я падаю на коліна просто в цей бруд, не зважаючи на зіпсовані штани, і починаю гарячково розгрібати сміття руками. Віктор підбігає ззаду, спрямовуючи своє світло туди ж.
Під сантиметровим шаром майстерно накиданого пилу та цегляної крихти ховається товстий, суцільний лист рифленого заліза. Люк. Величезний, промисловий металевий люк, вмонтований у підлогу.
— Ви ж казали, немає підвалів, — хрипко кидаю я, не зводячи голови. Мої пальці ковзають по холодному, вологому металу, знаходячи край.
— Його немає на планах... — розгублено шепоче Віктор. — Це, мабуть, старий резервуар або необлікований бункер...
Я не слухаю його. Мій погляд прикутий до масивних завіс і товстих сталевих вушок. На них висить величезний навісний замок. Він виглядає старим та іржавим, повністю вкритим пилом, наче його не чіпали десятиліттями. Будь-хто, хто б сюди зайшов, подивився б на цей замок і подумав, що він намертво заіржавів, що туди ніхто не спускався роками.
Але мій великий палець машинально торкається дужки замка. І я відчуваю щось густе. Я підношу палець до обличчя і свічу на нього ліхтарем. Мастило. Свіже, прозоре машинне мастило, нанесене на механізм під шаром штучно розпиленого пилу та іржі.
Цей люк відкривали. І відкривали зовсім недавно. Вони замаскували його так геніально, щоб навіть якби ми знайшли цю кімнату, ми б пройшли повз, подумавши, що це старий, покинутий резервуар.
Я стою на колінах просто на цьому металевому квадраті. Моє серце зупиняється, а потім зривається в шалений, неконтрольований галоп.
Вона там.
Прямо зараз, поки я тут божеволію, кричу і розбиваю кулаки до крові, вона перебуває всього за пів метра від мене, відокремлена лише цією товстою сталевою плитою. Я стою прямо над нею. У цьому резервуарі, у цій бетонній могилі без вікон і вентиляції. Вона там, у темряві, у вогкості, дихає цим отруйним повітрям.
— Вадиме! — мій голос розриває тишу коридору, лунаючи як рев пораненого звіра. — Сюди! Всі сюди! Негайно! Болгарку, лом, вибухівку, що завгодно! Зносьте цей клятий замок!
Я хапаюся обома руками за іржаві вушка люка, смикаючи їх на себе з такою силою, що м'язи на руках готові розірватися. Метал навіть не ворухнеться.
— Тримайся, Єво... — шепочу я в щілину між сталевими плитами, притискаючись до брудного металу лобом. Я не знаю, чи чує вона мене крізь цей моноліт. Я не знаю, чи вона ще у свідомості. — Я тут. Я вже тут, маленька. Тільки дихай. Благаю тебе, тільки дихай.
Кроки ліквідаторів уже гупають коридором, наближаючись до нас. Світло десятків ліхтарів вихоплює з темряви мій силует над металевим люком.