23.

Назар.

    Дощ періщить у панорамні вікна мого кабінету з такою силою, ніби намагається змити це брудне місто з лиця землі. Краплі розбиваються об товсте броньоване скло, залишаючи по собі довгі, звивисті сліди, що нагадують сльози або шрами. Я стою спиною до масивного дубового столу, стискаючи в руці важку кришталеву склянку з віскі. Лід давно розтанув, перетворивши дорогий, витриманий напій на розбавлену бурштинову рідину, але я цього навіть не помічаю. Мої пальці побіліли від напруги, і кришталь ледве витримує цей тиск.
​У голові раз у раз прокручуються події триденної давності, кружляючи в нескінченній, отруйній каруселі пам'яті. Той різкий, сухий звук удару металу об скло, який неможливо сплутати ні з чим іншим. Миттєва павутина тріщин на лобовому склі мого позашляховика. Куля, що проходить за кілька міліметрів від обличчя Єви, залишаючи в повітрі запах паленого свинцю і смерті.
​Я заплющую очі, роблячи глибокий, судомний вдих. Навіть зараз, перебуваючи в абсолютній безпеці власного офісу, на останньому поверсі хмарочоса, оточеного десятками камер, сканерами відбитків і найкращою охороною в місті, я фізично відчуваю фантомний запах пороху. Я відчуваю її страх. Тоді, в машині, коли мій водій різко дав по гальмах і викрутив кермо, а я власним тілом притиснув Єву до сидіння, струшуючи дрібні уламки автомобільного скла з її волосся, мої руки тремтіли.
​Я, людина, яка звикла тримати за горло весь свій бізнес, безжалісно ламати конкурентів і виходити сухим із найкривавіших корпоративних війн, уперше за багато років відчув липкий, тваринний жах. І цей жах був не за власне життя. Моє життя завжди висіло на волосині, я звик ходити по лезу бритви. Але жах за неї паралізував мене на ту єдину, фатальну секунду.
​Я різко розплющую очі, намагаючись відігнати марево, і роблю великий ковток зі склянки. Віскі обпікає горло, але смак здається огидним, немов попіл.
​Мій погляд повільно падає на тонку шкіряну папку, що лежить на ідеально чистому столі. Там, усередині, під щільним картоном, зберігається копія нашого свідоцтва про шлюб. Звичайний державний папірець із печатками. Документ, який мав стати лише формальністю, частиною хитромудрої комбінації, а натомість перетворився на найскладнішу, найнебезпечнішу партію в моєму житті.
​Усе мало бути інакше. Мій шлюб мав стати сухим діловим контрактом. Але я недооцінив ту стару лисицю — тітку Беату. Вона завжди веде свою, отруйну і незрозумілу гру, плетучи інтриги в тінях. Беата знає, як знаходити шпарини в законах, знає, як обійти моїх найкращих юристів. І в останній момент, коли відступати було вже пізно, коли на кону стояли репутація, мільярдні контракти та контроль над радою директорів, вона провернула свою брудну схему. Вона підставила мені Єву.
​Єва не була спадкоємицею. Вона була жертвою власної родини. Я дізнався про це занадто пізно, коли почав копати під минуле моєї раптової дружини. Беата і її поплічники безжально обібрали Єву, коли та була ще дитиною. Вони забрали бізнес її батьків, привласнили їхні статки після їхньої раптової загибелі, залишивши дівчинку абсолютно ні з чим. Вони виростили її в атмосфері постійного приниження, як безправну служницю у власному домі, приховуючи від світу правду про вкрадені мільйони. А потім, коли настав час, Беата використала її як розмінну монету. Замість своєї розбещеної доньки.
​Спочатку я лютував. Я ненавидів Беату за цей трюк, і моя злість переносилася на саму Єву. Я бачив у ній лише інструмент, лише перешкоду. Але потім… день за днем, спостерігаючи за нею, я бачив Єву справжню. Її тиху, незламну впертість. Її здатність залишатися світлою, щирою і доброю навіть після всього пекла, через яке вона пройшла, і навіть потрапивши в мій темний, жорстокий світ. Вона не знає правил моєї гри, вона не вміє брехати так, як це роблять усі навколо. Вона стає моїм слабким місцем. Моєю єдиною вразливістю. І водночас — моєю найбільшою відповідальністю. А те, що належить мені, я не віддаю нікому. Ні Беаті, ні системі, ні тим безіменним виродкам, які стріляють по нашій машині.
​Саме тому я приставив до неї Віктора — свого найдосвідченішого помічника і начальника безпеки — та ще двох своїх найкращих, перевірених у гарячих точках людей. Саме тому я категорично забороняв їй виходити самій, навіть на крок за межі нашого маєтку. Сьогоднішня поїздка до кав'ярні з тією її шкільною подружкою, Ксю, від самого початку здається мені невиправданим ризиком. Моє нутро кричить про небезпеку. Але Єва дивилася на мене так… 

В її очах стільки благання, стільки втоми від цієї золотої клітки. Вона просила хоча б годину нормального життя, годину, де вона може бути просто дівчиною, яка п'є лате з подругою, а не мішенню під цілодобовою охороною. І я раптом здався.
​Я нервово дивлюся на годинник на зап'ясті. 14:40. Вони мають уже повертатися. Вони повинні бути в машині, на під'їзді до офісу.
​Раптом за масивними дверима мого кабінету чується шум. Спочатку приглушений, потім усе гучніший. Глухі удари, метушня, приглушені крики секретарки. Я миттєво напружуюся, кожним м'язом відчуваючи небезпеку. Ставлю склянку на стіл так різко, що залишки віскі розхлюпуються на поліроване дерево. Моя рука інстинктивно, на рівні м'язової пам'яті, тягнеться до прихованої шухляди під стільницею, де лежить заряджений револьвер.
​Важкі двері кабінету розчахуються з такою неймовірною силою, що вдаряються об стіну, залишаючи вм'ятину на дорогих панелях. На порозі стоїть Ксю.
​Мій подих перехоплює. Вона має вигляд людини, яка щойно пройшла крізь м'ясорубку пекла. Її завжди ідеальне, укладене волосся перетворилося на мокрі, злиплі від поту й бруду пасма. На блідій, як крейда, щоці видніється свіжа, кривава подряпина. Червона помада розмазана по обличчю, наче клоунський грим, а в її широко розплющених очах плескається такий первісний, неконтрольований, божевільний жах, що в мене всередині все різко обривається і падає в бездонну прірву. Її дихання хрипле, переривчасте, вона хапає повітря ротом, наче риба, викинута на берег.
​За її спиною стоїть один із моїх охоронців нижчого рангу, який чергує на поверсі. Він намагається незграбно утримати її за плече, виглядаючи розгубленим.
​— Босе, вибачте, вона прорвалася через приймальню, я не встиг… — починає він виправдовуватися тремтячим голосом, але я різким, холодним жестом змушую його замовкнути.
​— Де Віктор? — мій голос звучить неприродно спокійно, рівно. Це той самий лід, що вкриває вулкан за секунду до виверження. — І де моя дружина?
​Ксю робить хиткий крок уперед. Її трясе так сильно, що це видно навіть крізь об'ємний плащ. Вона відкриває рот, намагаючись щось сказати, але звідти виривається лише здавлений, тваринний хлип. Вона підбігає до столу і вчеплюється тремтячими, збитими в кров пальцями в край полірованого дерева, залишаючи на ньому брудні розводи.
​— Вони… вони її забрали, — видавлює вона з себе, кожне слово дається їй з неймовірним болем. Голос подруги Єви зривається на пронизливий, істеричний крик, який б'є по моїх барабанних перетинках.
​Світ навколо мене раптово зупиняється. Звук дощу за вікном повністю зникає. Гул кондиціонера вимикається. Єдине, що я чую — це стук власного серця, який віддається у вухах оглушливим, повільним набатом. Тук. Тук. Тук.
​— Повтори, — повільно обходжу стіл, наближаючись до неї, немов хижак до пораненої жертви. Мої м'язи кам'яніють, перетворюючись на сталь. — Що. Ти. Сказала.
​— Єва пропала! Її немає! — Ксю закриває обличчя руками, здригаючись від страшних, конвульсивних ридань. — Ми сиділи за столиком… пили лате… Вікно… воно просто вибухнуло всередину! Скло полетіло прямо на нас. Почалася паніка, люди закричали, побігли до виходу. Ми були разом, ми міцно трималися за руки, клянуся! Я не відпускала її! А потім цей натовп… він нас просто розірвав. Хтось сильно штовхнув мене в спину, я впала на підлогу. Я кричала її ім'я, я кликала її, але коли пил трохи розсіявся… її вже не було. Твої хвалені горили бігали по залу, як сліпі кошенята, розштовхуючи людей, але Єви ніде не було!
​Я перестаю дихати. Кисень більше не потрапляє в легені. Повітря в кабінеті раптом стає густим і гарячим, як розплавлена смола. Єву забрали. З-під носа моєї найкращої охорони, з-під носа Віктора. Посеред білого дня, у центрі міста, у переповненій кав'ярні.
​У коридорі чуються швидкі, важкі, майже військові кроки, і до кабінету влітає Віктор. Його дорогий чорний піджак розірваний на правому плечі, біла сорочка заляпана чужою кров'ю і брудом. Обличчя вкрите свіжими саднами, розсічена брова кровоточить, заливаючи око. Але найстрашніше — це його погляд. Погляд мерця. Погляд людини, яка розуміє масштаби своєї провини і знає, що на неї чекає.
​— Назаре… босе… — починає він, важко, зі свистом дихаючи.
​Я опиняюся біля нього за частку секунди. Інстинкт убивці спрацьовує швидше за розум. Моя рука мертвою, сталевою хваткою вчеплюється в його горло, з неймовірною силою впечатуючи кремезного, стокілограмового помічника в дверну раму. Дерево тріщить від удару. Віктор навіть не намагається підняти руки, не намагається чинити опір. Він приймає це.
​— Як. Ти. Міг. Її. Втратити. — кожне слово важко падає з моїх зціплених губ, мов шматок льоду. Я не кричу. Мій тихий, зміїний шепіт зараз страшніший за будь-який, найгучніший крик. Мої пальці стискають його трахею.
​— Це був обманний маневр… — прохриплює Віктор, дивлячись мені прямо в очі, не відводячи погляду, хоча його обличчя починає синіти від нестачі кисню. — Ідеально спланований. У вітрину з вулиці кинули не просто камінь, це була димова шашка, замаскована під шматок бетону. Ідеальний таймінг. Ми тримали під контролем головний вхід і весь периметр, але коли скло посипалося і пішов густий дим, натовп збожеволів і рвонув назовні. Нас просто змело живою хвилею людей. Поки ми пробивалися всередину, розкидаючи їх, Єва зникла. Ми одразу перевірили чорний хід через кухню — камери там відключили рівно за десять хвилин до вибуху. Спрацювала глушилка сигналів. Там була ідеальна мертва зона. Вони чекали на неї саме там, босе. Вони точно знали, куди вона побіжить.
​Повільно розтискаю пальці, дозволяючи Віктору зробити хрипкий, глибокий вдих. Відходжу від нього, мов у трансі, і прямую до панорамного вікна, важко спираючись обома руками на холодне підвіконня. Внизу, глибоко піді мною, у сірій дощовій мряці, снують крихітні машини. Місто живе своїм життям, не знаючи, що мій світ щойно розлетівся на друзки.
​Мій мозок, натренований роками безжальної боротьби за виживання, абстрагується від паніки і починає працювати на позамежних обертах, холодно аналізуючи кожну крихту інформації. Вибух вітрини. Димова шашка. Відключені камери відеоспостереження. Глушилки зв'язку. Чорний хід. Мертва зона. Таймінг до секунди.
​Це не спонтанний напад. Це не вулична шпана. Це не класичні конкуренти, які хотіли б притиснути мене заради підпису на новому тендері чи вигідному контракті. Конкуренти діють інакше, я знаю їхні методи. Вони б'ють по активах, перекупають акції, влаштовують рейдерські захоплення, шантажують брудним компроматом. Навіть якщо справа доходить до крайньої межі і крові, вони б найняли професійного кілера, снайпера, щоб прибрати особисто мене.
​Але це… Це ювелірно спланована театральна вистава, військова операція в центрі міста. Задіяти стільки ресурсів, найняти таку команду, щоб викрасти Єву з людного місця, розіграти масову паніку з димом — це вимагає не лише величезних грошей. Це вимагає детального, інсайдерського знання моєї системи безпеки. Хтось знав графіки патрулювання моїх людей. І найголовніше — це вимагає емоцій. Сліпої, неконтрольованої люті.
​Мене з головою накриває усвідомленням, від якого по спині поповзом, шкрябаючи хребет, біжить крижаний холод.
​Це глибоко особисте. Хтось хоче нашкодити безпосередньо мені. Хтось полює на мене не заради грошей, не заради моєї компанії. Хтось тримає на мене таке зло, таку чорну, багаторічну, всепоглинаючу ненависть, що хоче розтягнути мої муки на якомога довший час. Той, хто це зробив, чудово знає мою психологію. Він знає, що просто пустити мені кулю в лоб — це занадто легко, це милосердя, якого я не заслуговую. Вони хочуть розтоптати мене зсередини. Вони хочуть забрати те єдине, що я, несподівано навіть для самого себе, почав вважати найбільшою цінністю в цьому проклятому світі. Вони вдаряють у моє єдине, болюче, не прикрите бронею слабке місце. В Єву. Вони використовують її як інструмент моїх тортур.
​У моїй пам'яті один за одним спалахують обличчя тих, кого я знищив на своєму кривавому шляху нагору. Їх сотні. Зламані долі, збанкрутілі корпорації, люди, яких я безжально виштовхнув із гри, залишив на вулиці, довів до відчаю. Чия це помста? Чия ненависть визріла настільки, щоб кинути мені такий виклик? Хто з них міг акумулювати стільки сили, грошей і терпіння, щоб підібратися так близько до мого серця?
​— Камери зовнішнього спостереження по всьому кварталу? Муніципальні, приватні, автомобільні реєстратори? — різко запитую, не обертаючись, дивлячись на сіре місто крізь скло.
​— Мої люди вже піднімають усі можливі записи, хакають системи сусідніх будівель. Поліцію ми категорично не підключаємо, як ви й вчили, — голос Віктора звучить чіткіше. Він виструнчується, намагаючись повернути собі контроль над розбитою ситуацією і довести свою корисність. — За кав'ярнею є вузький, темний провулок, де розвантажують продукти. Судячи зі свіжих слідів протекторів на мокрому асфальті, там стояв фургон. Він рушив з місця рівно через хвилину після того, як розбили вікно і пішов дим.
​— Марка? Номери? Колір? — мої запитання звучать як постріли.
​— На камерах з перехрестя, за два квартали звідти, засвітився тьмяно-сірий "Фольксваген Транспортер". Без розпізнавальних знаків. Номери перебиті, ми вже пробили базу — зареєстровані на людину, яка померла сім років тому в іншій області. Але ми відстежуємо його маршрут по міських камерах дорожнього руху. Він не ховається. Він їде в бік старої північної промзони.
​Я нарешті відвертаюся від вікна і переводжу погляд на Ксю. Вона сидить на шкіряному дивані, обхопивши себе руками за плечі, хитається з боку в бік і порожніми очима дивиться в одну точку на килимі. Її шок переходить у стадію заціпеніння.
​— Викличте їй лікаря. Найкращого, приватного. Дайте їй заспокійливе, — кидаю я охоронцеві, який усе ще топчеться у дверях. — І щоб ні на крок від неї не відходив. Посадіть її в гостьову кімнату. Нікому ні слова, відберіть у неї телефон. Якщо інформація про викрадення моєї дружини просочиться в пресу чи до конкурентів, наші акції впадуть за годину, а викрадачі зрозуміють, що ми в паніці, і можуть зробити дурницю.
​— Я не хочу вашого чортового лікаря! — Ксю раптом підхоплюється з місця, наче її вдарило струмом. Її голос знову зривається на істерику, очі блищать від сліз і люті. — Я хочу знати, що всесильний Назар буде робити! Вона не ваша річ! Вона жива людина! Дівчина, яка й так настраждалася через свою сімейку! Якщо через ваші брудні, кримінальні ігри вона постраждає… якщо з нею щось зроблять…
​— Закрий рота, — мій голос звучить настільки глухо і мертво, що вона миттєво замовкає, ніби натрапивши на невидиму стіну. Підходжу до неї впритул, дивлячись згори вниз у її заплакані очі. Моя аура зараз наповнена такою темрявою, що вона інстинктивно втискається в диван. — Ти й гадки не маєш, що я зараз відчуваю всередині, ти навіть у найгірших кошмарах не уявляєш, що я збираюся робити з тими, хто її забрав. Тому сядь на місце й мовчи, якщо хочеш побачити свою подругу живою.
​Вона судомно киває, повільно опускається на диван, закриваючи рот долонею.
​Обертаюся до Віктора. Моя кров, яка ще кілька хвилин тому здавалася скутою крижаним страхом, тепер перетворюється на киплячий, рідкий вогонь. Страх зник. Залишилася тільки кришталево чиста, концентрована лють.
​— Підніми всіх, — наказую, кожне слово, мов важкий молот, карбується в повітрі кабінету. — Усіх наших людей. Усі зміни, резерв, найманців. Нехай хакери зламають усі сервери світлофорів по місту, усі приватні камери на заправках, парковках, біля банкоматів по тому маршруту, куди поїхав фургон. Мені потрібен кожен міліметр їхнього шляху. Перекрийте всі можливі виїзди з міста. Використовуйте наші зв'язки. Якщо треба — купіть поліцаїв вищого рангу, дайте їм будь-яку суму, нехай вони влаштують план "Перехоплення" по всьому регіону під виглядом пошуку викраденого інкасаторського авто, що завгодно. Фургон не повинен покинути область.
​— Зрозумів, усе зроблю, — Віктор рішуче киває, уже дістаючи свій другий, зашифрований телефон і набираючи номери.
​— І ще одне, — зупиняю його важким, пронизливим поглядом, від якого йому стає незатишно. — Пробий усі останні дзвінки, банківські транзакції та контакти тітки Беати за останній місяць. Усе її оточення.
​Віктор здивовано зводить розсічені брови, але мовчить. Він знає, що я не роблю висновків безпідставно.
​Я відчуваю нутром, найглибшими тваринними інстинктами, що ця підстава з одруженням не була просто примхою жадібної інтриганки. Беата кинула мені Єву не просто так. Вона знала, що я її не відпущу. Вона забрала в неї минуле, а тепер хтось використовує її, щоб знищити моє майбутнє. Можливо, хтось маніпулює Беатою? Або це хтось із тих, кого я знищив, дізнався про мою "слабкість" і вирішив завдати удару? Хтось, хто чекав у тіні всі ці роки, накопичуючи ненависть, поки я не відкрию шию для ідеального, смертельного удару? Хто б це не був, він заплатить.
​Я підходжу до свого столу, висуваю шухляду й дістаю свій пістолет. Важкий, знайомий холод металу в долоні трохи відтвережує мої розбурхані думки. Я машинально перевіряю магазин, хоча й так знаю, що він повний. Клацаю запобіжником, і цей звук у тиші кабінету звучить як вирок.
​— Готуй мій броньований позашляховик. І групу захоплення, — кажу Віктору, ховаючи зброю в приховану внутрішню кобуру під піджаком.
​— Босе, вам не можна, це занадто небезпечно — виїжджати особисто. Ви самі сказали — хтось хоче нашкодити вам. Вони чекають на вас. Це стовідсоткова пастка. Дозвольте мені…
​— Мені плювати, що це. Пастка, засідка, армія найманців — мені плювати, Вікторе.
​Я знову опускаю погляд на шкіряну папку зі свідоцтвом про шлюб, що самотньо лежить на столі. Єва. Її сором'язлива усмішка, яку вона завжди намагається ховати від мене. Її впертий, палаючий погляд, коли вона відчайдушно сперечається зі мною в цьому самому кабінеті, вимагаючи простору й свободи. Її маленька, неймовірно тепла долоня, яка випадково торкається моєї руки, коли ми мовчки їдемо в машині вечірнім містом.
​Вона не повинна була стати частиною цього кривавого пекла. Вона — чисте світло, яке потрапило в мою непроглядну темряву. Але я привласнив це світло. Я зробив її своєю. Вона — моя дружина.
​Той, хто насмілюється торкнутися її, той, хто змушує її зараз відчувати той паралізуючий жах, про який щойно ридала Ксю, ще навіть не уявляє, з яким демоном він щойно уклав угоду. Вони думають, що вдарили по моєму іміджу. Вони думають, що я буду з ними торгуватися, пропонувати викуп, благати про пощаду заради неї.
​Вони фатально помиляються.
​Я не буду вести жодних переговорів. Я не буду грати за їхніми боягузливими правилами. Я особисто знайду цей чортів сірий фургон. Я знайду ту нору, те прокляте місце, де вони її тримають. І я особисто, своїми голими руками, повільно вирву серце кожному виродку, який хоча б одним оком подивився на мою дружину.
​— Назаре… — тихо, майже нечутно кличе Ксю, коли я вже стою біля відчинених дверей. Її голос більше не злий і не істеричний. У ньому бринить лише глибокий, безмежний відчай і остання надія. — Ти ж знайдеш її? Ти повернеш її живою?
​Я зупиняюся на порозі, не обертаючись до неї. Мій погляд спрямований у коридор.
​— Я спалю це місто дотла, Ксю, — рівно, без найменших емоцій відповідаю я, і в моєму голосі звучить абсолютна, беззаперечна істина. — Але я поверну її.
​Я роблю крок і виходжу в довгий коридор, де вже шикуються мої люди — мовчазні, озброєні до зубів, з напруженими обличчями, готові до будь-якого наказу. Вони знають: правила скасовано. Моя особиста війна починається.