18.

   Сонячне проміння м'якими золотистими смугами заливає простору кухню, перетворюючи звичайний ранок на щось абсолютно чарівне. Запах свіжозмеленої кави, гарячих круасанів та стиглої полуниці заповнює простір, створюючи неймовірне відчуття затишку та безпеки. Я сиджу на високому барному стільці, кутаючись у занадто великий для мене светр Назара, і спостерігаю за кожним його рухом. Сьогодні я вперше відчуваю себе справді живою після того жаху в горах. Біль у ребрах майже вщух, садна на скроні вкрилися сухою скоринкою, а гіпсова пов'язка вже не здається чимось настільки катастрофічним. 

Але головні ліки — це не таблетки чи процедури. Це чоловік, який зараз стоїть біля кухонного острова і з майже кумедною зосередженістю викладає ягоди на тарілку. Його темне волосся трохи скуйовджене після сну, плечі розправлені, а на розстібнутому комірі домашньої сорочки ледь помітно визирає край білого бинта. Він все ще відновлюється після розірваних швів, але відмовляється навіть на хвилину показати свою слабкість. Для мене він знову здається непохитною скелею. 

— Перестань на мене так дивитися, мала, — каже Назар, не повертаючи голови, але куточки його губ здригаються у ледь помітній усмішці. 

— А то я вирішу, що ти знову хочеш пропустити сніданок. Я відчуваю, як мої щоки миттєво обпікає гарячий рум'янець. Спогади про минулу ніч, про наші поцілунки та першу справжню близькість у лікарняній палаті спалахують у голові яскравими спалахами. Тоді між нами згоріли всі контракти, всі кордони та страхи. Я більше не фіктивна дружина. Я його жінка. 

— Я просто дивлюся, як ти вправно пораєшся з ягодами, — сміюся я, тихо провівши пальцями по поверхні столу. — Поважний бізнесмен Назар Горський подає сніданок у ліжко... тобто до столу. Якби твої конкуренти це побачили, вони б збожеволіли. 

Він повертається до мене, тримаючи в руках тарілку. В його очах блукають теплі, розплавлені бісики — той самий погляд, від якого всередині солодко завмирає. 

— Мені плювати на конкурентів, Єво, — Назар підходить зовсім близько, ставить тарілку на стіл і обережно, схиляючись до мене, торкається моїх губ довгим, солодким поцілунком. Його дихання обпалює шкіру, а рука легко лягає на мою потилицю, погладжуючи волосся. — Єдине, що мене хвилює — це щоб ти з'їла все до останньої крихти й набралася сил. 

— Я в порядку, правда, — шепочу я, коли він відсторонюється, залишивши ще один ніжний поцілунок на кінчику мого носа. — Завдяки тобі. 

Це була справжня ідилія. На мить мені здалося, що всі небезпеки, погрози, кривавий бізнес Назара та тіні минулого залишилися десь далеко позаду. Що тепер у нас буде тільки це: сонячні ранки, спокій, гаряча кава і наші переплетені пальці.

 Я простягаю руку, щоб узяти полуницю з його рук, і Назар усміхається — щиро, беззахисно, тільки для мене. І саме в цей момент кришталевий спокій розлітається на дрібні друзки. Різкий, гучний звук електронного замка передніх дверей розриває тишу  будинку. 

Я здригаюся, інстинктивно притискаючи руку до грудей. Назар миттєво змінюється в обличчі. Тепло в його очах гасне за частку секунди, поступаючись місцем важкому, зледенілому виразу. М'язи на його щелепах перекочуються, а спина витягується у струну. З передпокою лунає цокання високих каблуків — упевнене, виклично гучне, ніби людина переступає поріг не чужого дому, а власної території. А слідом за цим звучать важкі, поважні кроки. 

— Назаре! Ти вдома? — лунає високий, розпещений жіночий голос, просякнутий удаваною турботою, за якою чітко чути отруту. 

Моє серце важко падає кудись у прірву. Я пізнаю цей голос із тисячі. Регіна. Вона з'являється у дверному отворі кухні мов яскрава, отруйна змія. На ній ідеально підігнаний дизайнерський костюм кремового кольору, її волосся ідеально укладене, а яскраві червоні губи вигнуті в пихатій, отруйній усмішці. За її спиною повільно входить батько Назара — Михайло Горський. 

Постава поважного чоловіка, дорогий годинник на зап'ясті, сивина у скронях... і абсолютно згаслий погляд людини, позбавленої власної думки поряд із цією жінкою. Я знаю Регіну. Вона з тих людей, які випалюють навколо себе все живе заради власного его. Вона роками намагалася підібратися до Назара, використовуючи для цього його батька, маніпулюючи кожним його кроком. Вона ненавидить мене всією душею просто за те, що я існую, за те, що я зайняла місце, яке вона вважала своїм за правом. 

— Ох, яка зворушлива картина! — Регіна сплескує руками, зупиняючись посеред кухні й обводячи нас гордовитим поглядом. Її очі затримуються на моїй гіпсовій пов'язці, на моєму великому светрі й на тарілці з полуницею. — Сімейне гніздечко. А ми чули, Назаре, що твоя «кохана дружина» вирішила політати зі скелі. Яка прикрість... Хоча, дивлячись на неї зараз, вона зовсім не схожа на ту, хто ледь не загинув. Можливо, це була просто чергова інсценізація, аби привернути до себе увагу? 

Кожне її слово вилітає мов загартована голка. Я відчуваю, як моє горло стискає крижана судома. Мені стає огидно і соромно — не за себе, а від того, наскільки брудною може бути людина. Згадка про ту страшну ніч у горах, про холод, про темряву і переломи наче знову обпікає мене зсередини. 

— Регіно, добирай слова, — подає голос батько Назара, але його тон звучить настільки м'яко і невпевнено, що це більше схоже на прохання, ніж на зауваження. 

— А що я такого сказала, Михайле? — Регіна навіть не повертає голови, лише гонорово піднімає підборіддя. — Ми прийшли провідати "хвору", а вона тут розкошує. Назаре, ти взагалі розумієш, як це виглядає з боку? Ти витрачаєш свій час і сили, піднімаєш на ноги все місто через дівчину з вулиці, яка не здатна й кроку ступити, щоб не вбитися! Вона робить тебе слабким. Усі в місті вже шепочуться, що Горський втратив хватку через свою простушку.