Розділ 4. Перший вечір свободи

Дім без Елеонор Вітфілд відчувався інакше вже до полудня першого дня — не порожнім, а якимось невагомим, ніби стіни самі трохи розслабились, звикнувши нарешті дихати без постійного, хоч і непомітного тягаря присутності господині. Айві помітила це, прибираючи вітальню того ранку: сонячне світло, здавалося, лилося крізь вікна вільніше, а тиша великого будинку більше не мала того особливого, напруженого відтінку, який завжди супроводжував присутність Елеонор десь у сусідніх кімнатах.

До вечора вся прислуга впоралася з денними справами швидше, ніж зазвичай, — можливо, тому що робота без пильного нагляду завжди йде легше, а можливо, просто тому, що всі, включно з Айві, підсвідомо поспішали дістатися того моменту дня, коли можна буде нарешті видихнути й насолодитися першим вечором справжньої свободи.

— Пропоную святкову вечерю, — оголосила Брук, влітаючи на кухню, де Марта саме розкладала тісто для піци на деко. — Не просто звичайну вечерю. Справжнє свято.

— Свято чого саме? — поцікавився Дієго, який сидів на високому стільці біля кухонного острова, спостерігаючи за приготуванням з тим лінивим інтересом людини, яка щойно закінчила зміну і насолоджується заслуженим відпочинком.

— Свято місяця без нагляду, — відповіла Брук, розкриваючи холодильник і дістаючи звідти пляшку вина, яку, судячи з етикетки, Марта тримала для якоїсь особливої нагоди. — Марто, я знаю, це не для нас, але, будь ласка, зроби виняток. Один вечір.

Марта зиркнула на пляшку, потім на благальний вираз обличчя Брук, і зрештою тільки зітхнула, хитаючи головою з тією поблажливою суворістю, яка завжди приховувала за собою куди більше теплоти, ніж вона показувала відкрито.

— Тільки один келих кожному, — попередила вона. — Я не бажаю розгрібати наслідки вашого святкування завтра вранці.

Вечеря того дня перетворилась на справжнє маленьке свято — Марта спекла не просто піцу, а одразу дві, з різними начинками, Тайлер притягнув із гаража старі колонки й увімкнув музику, під яку вони готували стіл на задньому дворі, біля басейну, освітленого гірляндою лампочок, які хтось із попередніх власників будинку колись повісив уздовж огорожі й про які всі якось призабули у звичайній метушні буднів.

Айві сиділа на краю шезлонга, тримаючи в руках келих вина, який Марта таки виділила їй, попри свою початкову суворість, і дивилася, як сонце повільно ховається за обрій, забарвлюючи басейн у теплі відтінки помаранчевого й золотого. Дієго намагався навчити Тайлера якогось складного танцювального руху, який бачив у якомусь відео, і обидва зрештою мало не впали в басейн, викликавши загальний регіт усієї компанії.

— Обережно! — крикнула Марта, хоч у голосі її бринів той самий сміх, який намагався пробитися крізь удавану суворість. — Якщо хтось зламає собі шию, це не входить у мою робочу інструкцію — доглядати за вами, як за дітьми.

— Ми дорослі чоловіки, Марто, — заперечив Дієго, намагаючись зберегти гідність, попри те що щойно мало не послизнувся на мокрій плитці біля басейну.

— Дорослі чоловіки, які поводяться, як підлітки на випускному, — пирхнула Марта, та в очах її танцювали ті самі веселі іскри, які вона рідко дозволяла собі показувати відкрито.

Маркус сидів трохи осторонь загальної метушні, спостерігаючи за всім з тією звичною спокійною усмішкою, яка робила його присутність приємною навіть тоді, коли він не брав активної участі в загальних жартах. Айві підсіла до нього ближче, тримаючи келих у руках.

— Не танцюєш? — запитала вона, кивнувши на Дієго й Тайлера, які тепер намагалися залучити до своїх невдалих па й Брук.

— Не мій стиль, — відповів Маркус, усміхаючись. — Волію дивитися звідси. Краще видно, коли хтось таки впаде в басейн.

Айві розсміялась, і Маркус подивився на неї з тим особливим теплом в очах, яке вона вже давно навчилася розпізнавати й делікатно не помічати.

— Гарний вечір, — сказав він тихіше, після короткої паузи. — Давно ми так не збиралися всі разом.

— Місіс Вітфілд рідко дає нам привід, — погодилась Айві, дивлячись на воду басейну, у якій відбивалися перші зірки, що з'явились на небі. — Не тому що вона погана. Просто... вона сама так живе. Стримано. Можливо, тому й нам передається ця стриманість, поки вона поруч.

Маркус кивнув, ніби розуміючи щось глибше за прості слова.

— А ти? — запитав він раптом. — Тобі теж потрібна ця стриманість, чи просто звикла до неї?

Питання застало Айві зненацька, і вона на мить замислилась, дивлячись на келих у своїх руках.

— Не знаю, — зізналась вона чесно. — Іноді думаю, що звикла настільки, що вже не пам'ятаю, якою була б без неї.

Маркус нічого не відповів на це одразу, тільки подивився на неї довше, ніж зазвичай, з якимось виразом, який Айві не змогла до кінця розшифрувати, — а потім момент перервав Тайлер, який мокрий, зі сміхом, підбіг до них, вимагаючи, щоб хтось нарешті приєднався до танців, бо "Дієго вже видихається сам зі собою жартувати".

Вечір тривав довго, значно довше за звичайні буденні вечори, — вони їли піцу просто руками, сидячи на траві біля басейну, розповідали історії зі свого минулого, яких зазвичай не встигали розповісти в поспіху буднів. Дієго розповів про своє дитинство в Маямі, про батька, який навчив його плавати ще до того, як він навчився впевнено ходити. Тайлер розповів про свою молодшу сестру, яка навчається на медсестру й якою він відверто пишався, хоч і намагався приховати це під удаваною байдужістю старшого брата. Марта, зрештою, теж піддалась загальному настрою й розповіла історію про те, як вперше прийшла в цей дім двадцять два роки тому, налякана й невпевнена, і як покійний чоловік Елеонор, тоді ще молодий, привітний бізнесмен, якого Марта пам'ятала зовсім іншим за ту стриману, поважну людину, якою він став пізніше, особисто провів для неї екскурсію по кухні, показуючи, де що лежить, ніби це було найважливіше завдання його дня.

— А ти, Айві? — запитала зрештою Брук, коли черга дійшла до неї. — Розкажи щось, чого ми ще не знаємо.