Пролог

Астар

Мій демон вуркотів. Задоволений, як ситий міракс [1]. Спокійний. Нарешті він закріпив звʼязок зі своєю істинною парою. Зі своєю емессою.

Різко прокинувся та сів на ліжку. Прислухався до себе. Відчував себе цілісним. Врівноваженим. Таким, яким уже давно не почувався. Відколи вперше зустрів свою емессу.

Розвернувся, щоб глянути на неї. На ліжку, спиною до мене, лежала дівоча постать. Біляве коротке волосся розсипалося по подушці. Бліді плечі виднілися з-під ковдри.

— Якого біса?! — не стримав вигуку.

У моєму ліжку людина. Я повʼязав себе з людиною. Як це могло статися, якщо моя емесса — демониця?!

Від мого крику дівчина прокинулася і підстрибнула в ліжку. Її зелені очі вирячилися на мене. Зіниці розширені. На обличчі застиг переляк.

— Що ти зі мною зробив? — перелякано запитала дівчина.

Вона опустила погляд на свої зап’ястки — і завмерла. Срібною в’яззю на шкірі мерехтів візерунок.

Заручні браслети.

— Це що?.. — прошепотіла вона. — Що це таке?..

Її голос тремтів. Зривався на істеричні нотки. А я мовчав. Навіть не знав що, сказати. Бо й сам був спантеличений. Кров гупала у вухах, а я досі відчував на собі її запах. Щось свіже та солодке.

— Як тебе звати? — нарешті вичавив із себе запитання.

Вона кліпнула. Сильніше підтягнула простирадло. Білявка так сильно його стискала в кулаках, аж кісточки пальців побіліли.

— Сол… Солейріс, — затинаючись, відповіла вона.

«Гарне імʼя», — пробурмотів вдоволений демон.

Подумки з ним погодився, але мене цікавило хто вона і як тут опинилася.

— Солейріс, — зітхнув я і зазирнув їй в очі. Дівчина смикнулася і відсіла трохи далі. Гм. Боїться мене, чи що?

— Хто тебе підіслав? — запитав трохи мʼякше. — Чому в тебе зʼявилися заручні браслети? Ти використала щось, щоб обдурити мою сутність?

Я запитував, але й сам достоту не знав, чи таке можливо. З кожним моїм запитанням очі дівчини розширювалися, а щелепи стискалися. Та й мій демон почав невдоволено ворочатися всередині.

— Я… я не розумію, — белькотіла вона.

— Що тут не зрозумілого? — роздратовано підвищив голос. — Тебе хтось підіслав із палацу?

— З як-кого п-палацу? — запитала білявка й розридалася.

Її плечі здригалися, а сльози крапали на темні простирадла. Демон всередині заревів.

«Не гарчи на нашу емессу. Ти маєш її оберігати та плекати, а не засмучувати та лякати», — відчитав він мене невдоволеним тоном.

«Але як це могло статися? А як же Вальміра? Вона ж моя емесса».

«Ти дурень», — перервав мене демон. — «Хоч тепер ти маєш второпати, хто твоя справжня пара».

Я хотів ще посперечатися з ним, але інстинкти почали брати гору. Я обережно підсунувся до дівчини. Підняв руку, щоб обійняти. Але, згадавши, як вона здригалася, опустив її. Натомість прочистив горло і сказав:

— Вибач, Солейріс. Не плач.

Я розгубився. Не знав, що сказати, тому замовк і просто чекав, поки дівчина хоч трохи заспокоїться. Проте демонські інстинкти загострилися понад міру і все в мені вимагало обійняти й втішити її.

Заплющив очі. Зробив глибокий вдих. Повільно видихнув. Мозок поволі увімкнувся та я став міркувати.

Так не буває. У демонів не буває кілька емесс, і тим паче заручні браслети не зʼявляться на абикому. Тоді виходить, що хтось із цих двох несправжній.

Трясця! Хрінь якась.

— Гаразд, — кивнув сам собі й підвівся з ліжка.

Дівчина скрикнула.

Дідько! Я досі оголений. Швидко обвів кімнату поглядом та побачив свій одяг. Квапливо одягнувся, а тоді знову подивився на дівчину.

Вона сиділа із заплющеними очима, загорнута в простирадло. На щоках червоними плямами пашіло збентеження.

— Солейріс, — звернувся до неї та зробив крок до ліжка. — Ось, одягнися і ми поговоримо. Я поки що вийду за двері.

Дівчина кивнула, не розплющуючи очей.

Швидко перетнув кімнату й вийшов у вітальню. Сів на диван та схопився за голову. Що тепер робити? Розгрібати самому чи звʼязатися з батьком? Хитнув головою. Ні, батька поки не буду втягувати, спробую розібратися сам.

Прислухався. Рухів у своїй кімнаті не чутно. Тому підійшов до дверей і коротко постукав.

— Заходь, — пролунало тихим голосом.

Пройшов у кімнату й одразу зачинив за собою двері. Дівчина сиділа на стільці. Її нога нервово стукотіла по підлозі, а пальці були міцно стиснуті.

— Отже, Солейріс, почнімо з початку, — сказав і сів на ліжко. — Ти памʼятаєш, що вчора сталося і як ми тут опинилися?

Дівчина зітхнула. Нервово провела рукою по сплутаному волоссі.