Розділ 90

Він підніс мої пальці до губ і повільно поцілував кожен. Потім притягнув мене ближче, обіймаючи за талію, і сховався обличчям у мене на грудях. Я відчула, як він глибоко вдихає, ніби намагається запам'ятати цей запах надовго, про запас, на всі дні, коли мене поруч не буде.

— Я зранку поїду, Мартіно, — прошепотів у тканину моєї сукні. — Буду намагатись повернутись якомога швидше. Але я не зможу використати магію на повну, бо поїду не сам. Зі мною будуть люди короля. Свідки. Тому дзеркало теж... буде небезпечним. Не можу ризикувати, щоб хтось випадково побачив тебе крізь скло.

Я стиснула пальці в його волоссі сильніше, ніж планувала, наче цим могла втримати його тут ще хоч на трохи довше.

— Мені страшно, — зізналась ледь чутно. — Дуже страшно, Яне.

Він підняв голову й подивився мені прямо в очі. У сірих зіницях не було жодної тіні сумніву — тільки та сама тверда впевненість, яка завжди трохи заспокоювала мене, навіть коли весь інший світ здавався ворожим.

— Не хвилюйся. Мої батьки залишаються тут. Вони вже знають про тебе, Мартіно. Якщо буде потрібно — вони захистять тебе. Чуєш?

Я кивнула, хоча серце все одно калатало так, наче намагалось вистрибнути з грудей.

Він підвівся, підхопив мене на руки й посадив собі на коліна, обіймаючи так міцно, ніби хотів злитися зі мною в одне ціле, забрати з собою бодай частину мене. Цілував повільно — спочатку в лоб, потім у заплющені повіки, потім у куточки губ. Кожен дотик був тихим обіцянням, яке я вбирала в себе, наче намагаючись зберегти про запас, на всі довгі дні розлуки.

— Я повернуся, — шепотів він між дотиками. — І заберу тебе. Офіційно. Назавжди. Тільки трохи потерпи.

Я притулилась чолом до його чола, заплющила очі й дозволила собі на кілька хвилин просто бути в його руках — поки ще можна. Поки ніч ще наша. Поки ранок не забрав його в дорогу до короля.

Я сиділа в нього на колінах, і ніч навколо нас здавалася густою, оксамитовою, ніби сама ховала нас від усього світу.

Ян цілував мене повільно — спочатку в куточки губ, потім глибше, з тією ніжною жадібністю, яка завжди змушувала мене тремтіти. Його руки лежали на моїй талії, великі й гарячі, але не стискали. Лише тримали. Ніби боявся, що, якщо відпустить, — я розтану.

Я відповідала.

Спочатку несміливо, а потім дедалі сміливіше. Пальці самі ковзнули йому на груди, відчуваючи під тонкою тканиною камзола рівне, сильне серцебиття. І раптом... я зупинилась.

Завтра він поїде, — майнула думка, гостра й холодна серед усього цього тепла. А що, як щось піде не так? Що, як я більше не матиму нагоди отак торкатись його, запам'ятовувати?

Ця думка чомусь додала мені сміливості, якої я не мала раніше.

Я підняла на нього очі — і побачила, що він дивиться. Чекає. Не тисне. Просто дозволяє мені самій вирішити.

На губах з'явилась тиха, трохи зніяковіла усмішка.

— Дозволиш?.. — ледь чутно спитала я, сама дивуючись, звідки взялась ця несподівана рішучість.

Він лише кивнув, і в його очах спалахнуло щось темне й тепле водночас.

Я повільно, майже нерішуче, почала розстібати його камзол. Пальці зрадницьки тремтіли, ґудзики піддавались неохоче, але я не зупинялась — надто вже хотілось зробити хоч щось самій, а не лише отримувати ту ніжність, якою він завжди мене оточував.

Коли камзол зіслизнув із плечей, я перевела подих і торкнулась сорочки. Тканина була м'якою, теплою від його тіла.

Раніше я б умерла від сорому, — подумала я, розпускаючи зав'язки на комірі. А тепер... тепер мені страшно тільки одного — що завтра він поїде, а я лишусь тут сама зі своїм страхом.

Долоні ковзнули по його грудях — повільно, досліджуючи. Під пальцями відчувались тверді м'язи, легка шорсткість волосся, жар шкіри. Ян тихо видихнув, і я почула, як його серцебиття прискорилось.

— Мартіно... — прошепотів він хрипко.

Я підняла очі. Усміхнулась — уже впевненіше, хоча щоки все ще палали.

— Я просто... хочу запам'ятати, — зізналась тихо. — Запам'ятати, який ти. Поки ти ще тут.

Він більше не витримав.

Обійняв мене міцніше, притягнув ближче й поцілував уже по-справжньому — глибоко, палко, з тією стриманою пристрастю, яка завжди ховалась під його ніжністю.

Я відповіла тим самим, уже не боячись, уже не соромлячись власної сміливості — лише боячись завтрашнього ранку, який невблаганно наближався з кожною хвилиною цієї короткої, дорогоцінної ночі.

Я сиділа на ньому, і серце калатало так сильно, що, здавалося, він мусив його чути.

Сором усе ще жеврів десь глибоко — гарячий, солодкий, майже приємний. Я не знала, куди подіти руки, куди дивитися. Мої пальці ледь тремтіли, торкаючись його грудей, а щоки палали так, ніби мене щойно спіймали на чомусь заборонному.

Ян дивився на мене знизу вгору. Усміхався тією тихою, ніжною усмішкою, від якої в мене завжди розтавало все всередині. Його великі долоні повільно погладжували мої стегна — не вимагаючи, лише підтримуючи.

— Ти така красива зараз, — прошепотів він. — Розпашіла. Зніяковіла. І все одно не тікаєш.

Я тихо засміялася — нервово, майже беззвучно — і схилилася до нього. Спочатку лише торкнулася губами його лоба. Потім щоки. Потім куточка рота. Кожен поцілунок був обережним, ніби я все ще вчилася.

Але коли він раптом підвівся на ліктях і глибоко відповів на мій поцілунок — усе змінилося.

Ніжність спалахнула пристрастю.

Його рука ковзнула мені під волосся, притягуючи ближче, а друга лягла на талію, допомагаючи рухатися. Я відчула, як він твердий піді мною, як тепло його тіла проходить крізь тонку тканину моєї сорочки. Поцілунок став  глибшим, жадібнішим. Я стогнала йому в губи, уже не соромлячись цього звуку, і сама почала повільно, досліджуючи, рухатися назустріч близкості.

Відчуття були неймовірні.

Кожен рух віддавався всередині солодким, тягучим теплом. Я цілувала його жадібно — у губи, у шию, у місце під вухом, де шкіра була особливо гарячою, — і відчувала, як він тремтить піді мною.