Розділ 87

Саме тоді я й підняла очі — і побачила перстень на своїй руці, що знову засвітився теплим, живим фіолетовим сяйвом.

— Яне, — прошепотіла я, забувши на мить навіть про сором, — дивись.

Коли ми нарешті лежали поруч, притихлі, зморені тим теплим, солодким виснаженням, яке буває тільки після справжньої близькості, я раптом відчула — перстень на моїй руці знову став гарячим.

Я підняла долоню, здивовано розглядаючи камінь. Він світився — не тьмяно, як раніше на озері, а яскраво, глибоко, наче всередині нього палало живе полум'я найтемнішого фіолетового кольору. Світло пульсувало в такт моєму серцебиттю, повільно згасаючи, а тоді знову розгоряючись.

— Яне, — прошепотіла я, притискаючись до нього ближче. — Дивись.

Він підняв мою руку, розглядаючи камінь із виразом, у якому змішалися подив і щось глибше — полегшення, майже благоговіння.

— Це сталося, — тихо сказав він, і в голосі забриніло щось урочисте.

— Що сталося? — я подивилася на нього, чекаючи пояснень.

Він мовчав кілька довгих секунд, дивлячись на світло, що тремтіло між нами.

— Ритуал завершився, Мартіно, — сказав він нарешті. — Тепер це не просто перстень моєї матері. Тепер він твій — по-справжньому, назавжди, так само, як мій рід визнає тебе своєю кров'ю, навіть якщо ти народилася не в ній.

Я насупилася, не зовсім розуміючи.

— А чому ти ніколи не розповідав про це відкрито? — спитала я обережно. — Про кров П'ястів, про... усе це. Чому це має бути такою таємницею?

Ян зітхнув, і на його обличчі з'явився той самий давній сум, який я вже помічала, коли він говорив про своє минуле.

— Бо кожен король, кожен вельможа, який дізнається правду про силу нашого роду, бачитиме в ній не диво, а зброю, — тихо сказав він. — Землю, яку варто захопити. Кров, яку варто підкорити шлюбом чи, якщо шлюб не вдасться, — відібрати іншим шляхом.

Він провів пальцем по світлому каменю персня, і світло ледь помітно затремтіло у відповідь на його дотик.

— Романовські вже підібралися надто близько до правди, коли скупили ваші землі, — продовжив він. — Якби вони знали напевно, що це не просто легенда про давній привілей, а справжня, жива сила — вони б не зупинилися на боргових розписках. Вони полювали б на саму кров.

Я відчула, як холодок пробіг по спині, попри тепло його рук навколо мене.

— А тепер, — прошепотіла я, — ця сила є і в мене?

— Тепер вона є в нас обох, — виправив він мене м'яко. — Пов'язана нашим шлюбом, нашою кров'ю, що змішалася цієї ночі не лише в переносному сенсі. Це і є найглибша таємниця мого роду, Мартіно. Не землі. Не титул. А те, що робить нас тими, ким ми є, — і те, що робить нас найбільш вразливими, якщо про це дізнається не той, кому слід.

Звісно, це все цікаво, якщо можна так сказати, — подумала я. Потім розберусь. А зараз важливіше було інше.

— Ти не сердишся? — прошепотіла я, все ще ховаючи очі.

Я ледь не прикусила язик, коли він підняв на мене погляд.

— Ну, — почав він, здивовано.

Я натягла на себе простирадло і, ще більше плутаючись, випалила:

— Ну, я знаю поради, що в шлюбну ніч треба жінці бути в одязі, мовчати й лежати.

Я ледь не прикусила язик, зашарівшись ще сильніше, і дивилась на нього, чекаючи, що він, як завжди серйозний, поважно кивне чи скаже щось повчальне.

А він раптом просто розсміявся.

Щиро, голосно, зовсім не по-князівськи — так, як я його ще ніколи не бачила, відкинувши голову назад, притискаючи долоню до грудей, наче намагаючись стримати сміх і не в силах цього зробити.

Я дивилась на нього спочатку розгублено, а тоді, коли до мене нарешті дійшла вся абсурдність цих сестриних порад — мовчати, не рухатись, лежати, наче колода, — сама не змогла стримати сміху.

Ми сміялися разом, притулившись одне до одного, і від цього сміху сором нарешті розтанув остаточно, поступившись місцем чомусь набагато легшому й теплішому.

— Хто тобі дав такі поради? — видихнув він нарешті, витираючи сльозу від сміху.

— Ну, Марія. Я чула, як вона давала їх Анні перед весіллям, — сказала я, ховаючи обличчя в подушку. — Моя старша сестра.

— Що ж, — Ян нахилився, цілуючи мене в скроню, все ще посміхаючись, — я радий, що ти вирішила їх проігнорувати.

— Інакше це б виглядало, — продовжив він крізь сміх, — ніби ти хочеш спати. Або тобі сумно. І ти просто... спиш.

Я пирснула, уявивши цю картину — я лежу нерухомо, а він розгублено сидить поруч, не розуміючи, чи то весілля вдалося, чи він щойно приспав власну дружину своїми дотиками

— О боже, про що я взагалі думаю, — простогнала я, знову ховаючи обличчя в подушку.

— Про сестрині мудрощі, — усміхнувся Ян, все ще пестячи пальцями моє волосся. — Які, дякувати Богу, виявились цілковитою нісенітницею.

Я тихо засміялась востаннє, а тоді, обм'якнувши від утоми, притулилась до нього ближче, відчуваючи, як повіки самі стають важкими.

— Все, Мартіно, — прошепотів він тихо, притягуючи мене ще ближче в кільце своїх рук. — Спи.

Він ніжно поцілував мене в скроню, і в цьому дотику було стільки тепла, стільки спокою, що всі думки — про перстень, про короля, про Романовських, про завтрашній день — розтанули самі собою.

— Спи, моя кохана дружино, — прошепотів він востаннє, і це були останні слова, які я почула, перш ніж сон нарешті забрав мене — глибокий, спокійний, без жодного страху, уперше за багато тижнів.