Розділ 80

Вода вже давно стала прохолоднішою, коли я нарешті відкрила очі.

Ніч повільно рідшала. За вербами ледь сіріло небо. Я лежала, притиснувшись до нього, і лише зараз усвідомила, наскільки мокра моя сукня. Тканина важко обліпила тіло, а волосся липло до шиї й скронь.

Ян, здається, теж отямився.

Він обережно відсторонився, допомагаючи мені стати на ноги. Вода стікала з нас обох, і раптом стало якось… дивно. Соромно.

Я стояла по коліна в озері, обіймаючи себе руками, бо мокра сукня прозоро прилипла до тіла. Ян відвернувся майже одразу. Різко. Так, ніби випадково побачив щось, на що не мав права дивитися.

Моє серце стукнуло сильніше.

Чому він відвів очі? Ми ж щойно… ми ж цілувалися. Чому зараз йому соромно?

Я опустила погляд на себе — і щоки одразу спалахнули. Тканина справді стала майже прозорою. Я швидко обхопила себе руками ще міцніше, відчуваючи, як паморочиться голова від збентеження й якоїсь солодкої, незрозумілої цікавості.

Ян стояв спиною до мене. Його плечі були напружені.

— Ходімо на берег, — сказав він глухо, не повертаючись.

Я мовчки пішла за ним. Вода хлюпала навколо ніг, а кожен крок віддавався в грудях дивним теплом. Коли ми вийшли на траву, він усе ще не дивився на мене. Лише простягнув руку, допомагаючи піднятися вище, і знову відвів очі.

Я стояла, тремтячи не стільки від холоду, скільки від ніяковості.

І тоді він нарешті ледь глянув у мій бік — швидко, майже крадькома. Погляд ковзнув по мені й одразу відскочив, наче обпікся.

Він дивиться… і ховає очі. Чому? Мені соромно. Але чомусь… цікаво. Надто цікаво

Ян підняв руку.

Повітря навколо мене раптом зігрілося. Легкий, майже невидимий подих пройшов по сукні — від подолу вгору, ніби хтось ніжно струсив з неї воду. Тканина затремтіла, посвітлішала, і за кілька сердечних ударів стала сухою. Навіть волосся на моїх плечах перестало важко липнути.

Я завмерла, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

— Ти… — почала я, і голос зірвався.

Він знову відвернувся, ніби сам засоромився того, що щойно зробив.

— Не дивись так, — тихо сказав він. — Це дрібниця.

Але я дивилася.

І чим довше дивилася, тим сильніше в грудях ворушилося те дивне, солодке збентеження. Він міг би просто дати мені плащ. Міг би відійти. А натомість… висушив мене дотиком, навіть не торкнувшись. І тепер стояв, ховаючи очі, наче саме це було більш інтимним, ніж усі наші поцілунки.

Я повільно підійшла ближче.

— Яне…

Він ледь обернувся. Погляд знову ковзнув по мені — і знову сховався.

— Що?

Я прикусила губу, відчуваючи, як палять щоки.

— Чому ти відвертаєшся?

Він довго мовчав. Потім тихо, майже неохоче відповів:

— Бо якщо я зараз подивлюся на тебе так, як хочу… я вже не зможу просто чекати.

Моє серце пропустило удар.

Я стояла перед ним у сухій сукні, з мокрим іще волоссям і палаючими щоками,

І саме це чомусь робило все ще солодшим. І ще страшнішим. І ще… бажанішим.

Він провів мене до будинку майже мовчки — не хотілося руйнувати словами той крихкий, солодкий затишок, що все ще огортав нас після всього, що сталося того вечора. Я йшла поруч, а серце калатало десь у самому горлі. Усередині все тремтіло від дивної, ніжної розгубленості: я досі відчувала на шкірі припікаюче тепло його великих долонь, пам’ятала його гарячий подих і той стишений, оксамитовий шепіт про таємне місце біля води, куди ми обов’язково повернемося лише вдвох.