Розділ 69

Вони їхали мовчки, але ця тиша більше не була важкою. Це була тиша двох людей, які нарешті знайшли одне в одному дім. 

Автомобіль повільно згортав на знайому вулицю, і серце Марти стислося в болісну грудку. Попереду, серед засніжених дерев, чорніла пустка. Це був її колишній будинок — дім її дитинства та батьків. Тепер замість теплих вікон там стирчали лише обвуглені, обпалені полум'ям стіни, вкриті кіптявою й снігом. Те, що не знищив вогонь, забрали час і байдужість.

Марта заворожено й болісно дивилася на це згарище, а в голові знову спалахнула важка, отруйна думка: Якщо Ігор причетний до цієї пожежі?.. Якщо це він влаштував усе, щоб остаточно позбавити мене минулого?..

Ян одразу помітив її застиглий погляд. Він повільно стишив хід позашляховика й зупинився на узбіччі.

— Хочеш побачити будинок? — м'яко запитав він, уважно вдивляючись у її обличчя.

Марта здригнулася й повернулася до нього, ледь вірячи власному слуху.

— А можна?..

— Так. Якщо ти готова, — тихо відповів Ян.

Коли вони вийшли з авто, зимове повітря вдарило в обличчя різким, припікаючим холодом. Марта обгорнулася в пальто, але Ян одразу став поруч, закриваючи її від пориву вітру.

У цю мить Ян повільно здійняв руку, і масивний перстень на його пальці спалахнув глибоким сріблястим сяйвом. У ту ж мить перстень княгині, що висів у Марти на шиї під коміром, миттєво відгукнувся: камінь торкнувся шкіри м'яким, заспокійливим теплом і почав пульсувати в єдиному ритмі із сяйвом Яна, відбиваючи ніжні срібні й фіолетові відблиски.

(Ти не повинна пам'ятати лише попіл, квітко. Дозволь мені повернути тобі хоча б одну мить, яку в тебе не мали права забрати.)

Обвуглені рештки будинку раптом почали огортатися дивним, густим туманом, який піднімався просто від землі. Повітря навколо миттєво змінилося. Марта виразно й чітко відчула глибокий, майже священний аромат ладану та солодких лісових фіалок.

Туман повільно опустився на сніг, розвіюючись, мов легка завіса. І Марта затамувала подих.

Перед нею більше не було чорного згарища. На тому ж місці стояв її дім — саме такий, яким вона пам'ятала його з дитинства. Із цілим дахом, теплими деревами навколо, затишними віконницями та світлом, що пробивалося крізь шибки.

Це була не просто ілюзія. Це була жива пам'ять цього місця.

(Пам'ять не можна спалити. Поки вона жива — живий і дім.)

Ян повільно простягнув їй свою долоню в темній шкіряній рукавичці. Його срібні очі м'яко сяяли в сутінках.

— Ходімо... якщо ти готова, — тихо промовив він.

Марта подивилася на його руку, потім на свій відновлений дім і, відкинувши всі сумніви, вклала свої пальці в його долоню.