Розділ 68

Ян обережно стиснув її пальці у своїх, відчуваючи, як її долоня все ще злегка тремтить після напруженої сутички.

— Ти в порядку, Марто? — м'яко запитав він, ніби відкладаючи вбік свій суворий діловий образ. У його срібних очах більше не було холоду — лише глибока, тривожна турбота.

Марта підвела на нього очі й глибоко вдихнула. Фіалковий камінь на її шиї приємно грів шкіру, і це тепло остаточно витіснило із серця залишки страху.

— Так... — мовила вона, і її голос пролунав дивовижно твердо. — Я в порядку, Яне. Напевно, вперше в житті я справді почуваюся в безпеці.

Ян ледь схилив голову. Куточків його вуст торкнулася майже непомітна усмішка. Він нахилився трохи ближче, так, що теплий подих ледь торкнувся її скроні.

— Він більше не наважиться, — тихо промовив Ян своїм низьким, оксамитовим голосом. — Ігор — боягуз. Такі люди сильні лише тоді, коли бачать перед собою страх. Сьогодні ти позбавила його цієї зброї. Він відступить, бо зрозумів: за тобою стоїть сила, яку йому не зламати.

(Він не просто не наважиться... Якщо зробить ще хоч один хибний крок, Межа перетвориться для нього на пекло.)

— Дякую, що був поруч, — тихо мовила Марта, торкаючись пальцями лацкана його темно-сірого піджака. — Але найважливіше... я сама перестала його боятися.

Ян підніс її долоню до своїх губ і притиснувся до теплої шкіри довгим, трепетним поцілунком.

— Ти була прекрасна у своїй силі, Марто, — прошепотів він, дивлячись їй просто в очі. — А тепер... повернімося до нашого маєтку.

Він тепло усміхнувся.

— Мені не терпиться побачити, яким ти бачиш наш дім. 

Марта здригнулася від його останніх слів.

«Наші нові стіни... Наш маєток...»

Слово «наш» запекло в повітрі, мов необачно кинута іскра. Вона повільно зробила крок назад, вивільняючи свою долоню з його пальців. Її дихання прискорилося, а в очах поруч із щойно здобутою силою знову спалахнула тривожна, захисна варта.

— Наш?.. — тихо, майже пошепки перепитала Марта. Вона похитала головою, вказуючи рукою в бік дверей, куди щойно втік Ігор. — Яне... я щойно вирвалася з лещат чоловіка, який вирішував за мене, де мій дім, чим я маю займатися і ким я є. Він хотів володіти мною, моїм майном, моїм розумом!

Вона ступила ще крок назад, спираючись долонею об край креслярського столу, і її голос забринів від гострого, болісного усвідомлення:

— Ти допомагаєш мені, ти захищаєш мене, і я безмежно вдячна. Але якщо я зараз просто перейду з його контролю під твій... якщо я просто поміняю одного сильного чоловіка на іншого, який вирішує, що стіни його маєтку — це «наш» дім... Тоді хто я? Де в цьому всьому я сама?! Я не хочу бути чиєюсь власністю. Я не хочу бути тінню — ні його, ні твоєю!

Ян завмер. На секунду його срібні очі потемніли, а в повітрі ательє прокотилася важка, сувора хвиля його прадавньої сили.

(Вона відступає... Вона думає, що я такий самий.)

Але Ян миттю приборкав цей порив. Він провів долонею по обличчю, видихнув і зробив те, чого Марта від нього найменше очікувала — покірно відступив на пів кроку назад, показуючи, що не збирається на неї тиснути. Його суворе, аристократичне обличчя пом'якшало, а в голосі прорізалася щира, неосяжна ніжність.

— Пробач мені, Марто, — тихо промовив Ян, дивлячись їй просто в очі. — Я не мав права говорити за нас обох.

Він ненадовго замовк.

— Коли я сказав «наш»... я говорив не про право. І не про володіння. Я сказав так, бо саме таким бачу своє майбутнє.

Його голос залишався спокійним.

— Але це лише моє бажання. Не рішення за тебе.

Він повільно схрестив руки на грудях, залишаючи їй повну свободу.

— Я не збираюся замикати тебе в золотій клітці. Якщо тобі потрібен час, щоб зібрати себе по шматочках... якщо ти хочеш знайти свій власний будинок чи квартиру в місті — я допоможу тобі. Я знатиму, що ти в безпеці, і не претендуватиму на жоден твій квадратний метр.

Ян зробив коротку паузу, і його погляд став настільки теплим і чесним, що Марта мимоволі затамувала подих.

— Але ти також можеш залишитися зі мною в маєтку. Не тому, що ти мені щось винна. Не тому, що тобі немає куди йти чи ти зобов'язана мені за юристів. А тільки тому, що ти сама цього захочеш. Це має бути лише твій вибір, Марто. Тільки твій.

Марта стояла приголомшена. Оборона, яку вона так гарячково звела, почала повільно танути під цим спокійним, поважним вибором, який він їй дарував.

Марта повільно випустила повітря з грудей. Вона дивилася на Яна — на його струнку постать у діловому костюмі, на срібні очі, у яких не було й краплі бажання підкорити її, — і відчула, як серце наповнюється м'яким, ніжним теплом.

Вона зробила крок до нього. Потім ще один. Підійшовши впритул, Марта підняла руку й несміливо, але впевнено поклала долоню йому на груди — туди, де під темно-сірим оксамитом жилета прискорено билося його серце.

— Я залишуся, Яне, — тихо, але дуже виразно мовила вона, дивлячись йому просто у вічі. — Я залишуся з тобою. Не тому, що мені нікуди йти... А тому, що я сама цього хочу.

Ян завмер на мить, а потім його руки повільно й дуже обережно опустилися на її талію. Він не стискав її, не притягував силою — просто тримав, ніби найцінніший скарб у світі. На його обличчі розквітла така тепла, полегшена усмішка, що Марта на мить затамувала подих. Він нахилився й торкнувся губами її щоки — ніжним, тривалим дарунком вдячності.

Вечірнє місто зустріло їх лапатим, повільним снігом. За вікнами масивного позашляховика миготіли жовті вогні ліхтарів і зимова метушня, але всередині салон перетворився на затишний, теплий острівець. М'яке підсвічування панелі кидало приглушені відблиски на профіль Яна. Він упевнено тримав кермо, але його ліва рука лежала на підлокітнику долонею догори — мовчазне запрошення.

Марта, не вагаючись, вклала свої пальці в його велику, теплу долоню. Ян м'яко стиснув її руку, не відволікаючись від дороги.