Розділ 33

1746 червень. Мартіна

Ми з матінкою їхали до міста. Колеса карети постукували по бруківці, підкидуючи нас на вибоїнах. Захар вправно тримав коней, а я сиділа, втупившись у вікно, і не могла зібрати думок докупи. Проведений вечір усе ще жив десь під шкірою — я досі відчувала його погляд, вагу його рук на своїй талії, той короткий, ледь відчутний дотик губ, який тепер, здавалося, назавжди відбився на моїх.

«Я так і не сказала йому про плани батька. Про Романовських. Про можливе сватання.

Не змогла. Просто не хотіла. У той вечір, коли він зняв мене з коня, коли його руки тримали мене так міцно й надійно, наче нічого поганого зі мною більше не могло статися, — я хотіла забути про все на світі. Хотіла вірити, що можу належати тільки собі... і, можливо, трішки йому.

Але реальність має жорстоку звичку повертати з небес на землю.»

У крамниці пахло воском і сухою лавандою, якою були перекладені сувої тканини. Я перебирала стрічки, притискаючи до долоні одну неймовірно красиву, вишневого кольору, і думала зовсім не про неї. Матінка тим часом схилилася над прилавком, вибираючи мереживо, а я відступила за важку оксамитову ширму примірочної — почекати, поки вона закінчить.

Підслуховувати негарно, це негідно шляхетної панянки... але як я могла закрити вуха, коли по той бік тканини зашепотілися дві місцеві графині — тихо, майже впритул одна до одної, тим особливим тоном, яким жінки діляться найсоковитішими плітками?

Вони говорили про нього. Про те, що молодий княжич Яніслав Фіалковський повернувся в маєток.

Вони так їдко сміялися, радячи одна одній і всім тутешнім панянкам навіть не дивитися в його бік, не плекати дурних надій. Бо, як виявилося, він повернувся з Європи не просто так. Сам король Август зараз веде переговори. Яніслава сватають до французької принцеси.

Я стояла там, притиснувши до себе шматок важкого оксамиту, і не могла зробити навіть вдиху. Кров відхлинула від обличчя, пальці похололи, а серце наче хтось стиснув у кулаці. Мені здавалося, що хтось ударив мене ножем просто під ребра — тихо, беззвучно, так, щоб ніхто не помітив.

Я не знаю, чому від цієї новини мені стало так нестерпно, так фізично боляче. Ми ж просто друзі дитинства. Ми разом бігали до озера, він учив мене розпізнавати сліди вовків, сміявся з моїх розпатланих кіс. Але зараз...

Принцеса. Королівський двір, Версаль, найвища знать Європи. Де вона, а де я? Хіба може могутній княжич, у жилах якого тече кров королів, навіть подивитися на дівчину, яка просто любить тікати в ліс і ховатися від нудних гостей? Він — сонце. А я просто згорю, якщо підійду надто близько...»

Кравчиня, пані Гелена, метушилася довкола мене з голками в роті, підколюючи поділ, а я стояла перед великим трюмо в її майстерні, що пахла крохмалем і нагрітим праскою льоном. Матінка сиділа в кріслі неподалік, перебираючи зразки мережива, і час від часу підносила якийсь клаптик до світла.

​Я озирала ряди суконь, розвішаних на манекенах, — атлас, шовк, тонка шерсть на осінь. І раптом мій погляд зупинився. Прикипів. Одна сукня глибокого світло-фіалкового кольору висіла трохи осторонь від інших, ніби чекала саме мене.

— Тобі подобається ця сукня? — матінка перехопила мій погляд, підвелася, торкнулася тканини пальцями. — Вона має дивовижний відтінок... мов розквітла фіалка.

​Я не одразу відповіла. Щось у цьому кольорі — не знаю, чи то світло так падало, чи просто серце само зробило свій вибір, — нагадало мені про нього. Про рід Фіалковських. Про його сірі, майже срібні очі, що так контрастували з цим глибоким відтінком.

— Так, — сказала я тихо. — Вона ідеальна.

​Пані Гелена защебетала про мереживо й нову партію срібної нитки зі Львова, а мене вже переодягали, защіпали гачки на спині. Коли я знову глянула в дзеркало, тканина лягла ідеально, тонке мереживо облямовувало виріз, вишивка срібною ниткою мерехтіла по подолу при кожному русі.

— Просто чарівно, — зітхнула матінка, стоячи позаду мене. — Ти в ній... доросла.