Розділ 13 (2)

***

Дні тривали повільно. З ранку у нас були обов'язкові заняття, викладачі яких лякали складними іспитами та заліками. Вечорами ми відвідували факультативи чи гризли граніт науки у бібліотеці. У вільні хвилини Кай не втрачав нагоди затягнути нас у картину для тренувань. Турнір став для нього метою, а для нас з Рінкою можливістю здобути фінансову незалежність. Ми вже давно витратили свої грошові запаси і, як останні утриманки, жили на шиї Мадді та Кая, присягаючись повернути все позичене з першої ж стипендії.

Сьогоднішній вечір був особливим. Завтра була перша вирішальна битва, тому всі вечірні заняття були викреслені з нашого графіка. Настрій був не бойовий. Сніговики досі нас обігравали, тому я вже свідомо розуміла, чим закінчиться для нас турнір.

Ми з Рінкою гортали конспекти, сидячи на її ліжку, Мадді зайняла письмовий стіл, і намагалася щось чаклувати, дотримуючись інструкцій. Як говорив професор Сін: «Навіть якщо у вас немає індивідуального дару, вступивши в кварту, ви вже стаєте носієм магії». Мадді не наказувала стихіями і не влазила в чужу голову, як це робив Кай, але за рахунок того, що вона була пов'язана з нами, частина загальної сили дісталася і їй. Цього було мало, щоб гідно виступити на турнірі, але цілком вистачило б освоїти якесь просте чаклунство. І щоб не почуватися взагалі не потрібною, вона тренувалася створювати портали.

Двері рипнули, і в кімнату разом з Каєм зайшов Макс. Вони стежили за турніром і тільки-но повернулися після чергової битви.

— Кварта з братства диких вовків гарна, — сказав соквартівець.

— Ти бачив, як той голум заморозив їх? Я б не хотів з ним боротися на турнірі, — Макс уважно окинув нас поглядом і, оцінивши наш моральний настрій, спитав: — Чого такі похмурі?

— Ми не похмурі. Все в нас гаразд, — пробурчала Мадді, намагаючись створити портал. Поки що в неї виходило створити лише окремі іскри. Від них вона жмурилася і відвертала голову убік. Вася стояв поруч і, прикриваючи око листом, намагався уберегтися від можливих наслідків незграбних спроб чоловічки. — У мене майже вийшло. Але портал виходив маленьким, у нього хіба що могла поміститися долоня. До того ж за кілька секунд він пропадав. Знову невдача, — Мадді опустила голову на стіл.

Вася втішно погладив її.

— Нічого, у мене спочатку теж погано виходило, — підбадьорив її Макс.

— Правда? Ти вмієш створювати портали?

Хлопець посміхнувся.

— Звісно, тільки нікому не кажи. Цю таємницю ми зберігаємо для турнірних змагань, — він пройшов до кімнати і сів біля мене. — А ти, Крилова, чим дивуватимеш?

— У момент нашого провалу пурхну туди, де мене ніхто не знайде, — пожартувала я.

—Трясця. Я теж так хочу, — із заздрістю промовила чоловічка. — А доведеться стояти і ганьбитися.

—Ось чому ви всі сумні? Ще не спробували, а вже приписуєте собі поразку.

У двері постукали, і на порозі опинився ще один кур'єр.

— Мадді Коммер? Вам посилка, —  їй простягли конверт чорного кольору.

Отримавши підпис, кур'єр втік. Чоловічка відкрила конверт, з якого в очі вдарило яскраве світло.

— Це одаліска вогненна — компонент, що бракує, для зілля! — вигукнула я.

Підскочила з місця, щоб подивитися, як виглядає рідкісна рослина. Воно нагадувало гілку акації, тільки листки були не зеленими, а вогненно-червоними. І рослина горіла, наче кожен листок — полум'я окремої свічки.

— Давайте варити зілля! — сказала Рінка, відкладаючи конспект.

— Ми не встигнемо до завтра. Воно готується годин п'ятнадцять. Тепер лише після турніру.

— Значить, іншого разу, — сказала Мадді і повернулася за стіл.

Вона знову склала разом руки і, дивлячись у книгу, намагалася створити новий портал.

— Те саме зілля, яке розшукує втрачені книги? — уточнив Макс, беручи до рук рідку рослину, яка спалахнула ще сильніше.

— Так.

Вася, не відриваючи погляду від яскравого дива, замахав листками, просячи, щоб йому дали подивитися вогненну одалиску. Це було так мило, що Макс не втримався і простяг гілочку одноокому фікусу. Він обійняв її і почав про неї тертися, як кіт об подлогу з розлитою валеріаною.

— Мабуть, це кохання, — сказав Макс і якось дивно на мене подивився.

— Виходить! Виходить! — вигукнула Мадді.

Портал зростав, досягаючи вже розміру обідньої тарілки, і в цей момент Вася раптом вистрибнув із горщика і, так само притискаючи до себе гілку одалиски, на коріннях, як на ногах, кинувся в портал з такою швидкістю, що ми навіть не встигли вимовити слова.

— Васю! — крикнув Кай.

— Залік! — вигукнула Рінка.

— Одаліска! — підхопила я.

Але фікус уже зник у порталі.

— Що робити? Портал пропадає!

Руки Мадді тремтіли, а краї проходу почали звужуватися.

— Тримай його! — сказала я, не знаючи, як допомогти чоловічку.

— Не можу…