Розділ 1

Розділ 1

— Добрий вечір. Вас вітає міграційна служба Квадрату світів. Ви були примусово депортовані, тому що не пройшли процедуру ідентифікації після закінчення вісімнадцятирічного терміну.

Я сиділа в незвичайному кабінеті, розгублено витріщаючись на всі боки. У голові не лягало, як я тут опинилася. Але висновки приводили до єдиної здогадки:

— Трясця, оце мене накрило…

Мій вислів збив жінку, і вона розгубилась по серед завченої промови.

— Ах, про що я... Так. Вас примусово депортували, тому що ви не підтвердили свої документи.

— Стійте, мені нема вісімнадцяти років. Вісімнадцять мені виповниться шостого грудня.

Жінка роздратовано зітхнула та зняла окуляри.

— Та хоч тридцятого лютого. У нас, люба, точна документальна база, – вона махнула рукою кудись за свою спину.

У напівтемряві настільної лампи я тільки зараз помітила величезні стелажі з однаковими папками. Світло досягало рівня двох-трьох поверхових будинків, далі було складно щось розглянути. Але, мабуть, вище було те саме.

— Як тебе звуть, люба? Зараз оформимо тобі тимчасову візу та папери.

Жінка дістала бланк зі столу та почала заповнювати форму.

— Єлизавета Крилова.

— Крилових точно немає в базі. Ти впевнена, що це твоє справжнє ім'я?

— Майже вісімнадцять років із ним живу.

Жінка нахилилася через стіл і шумно втягла повітря носом, обнюхуючи мене.

— Не Крилова, носом чую. Ти покинута сирітка, чи що?

— З притулку, але мене удочерили у два роки. У нас дитячий будинок сімейного типу, в мене семеро братів та сестер.

— Зрозуміло… Брошенка, отже.

Закусивши дужку окулярів, жінка задумливо глянула на стелажі. Незвичайна цікавість зіграла з мене.

— А як ви дістаєте до верхніх полиць? Це ж така висота!

Жінка посміхнулася:

— Доповзаю.

Піднявшись зі стільця, жінка з'явилася в повному образі. За поверхнею столу не було видно її вісім волохатих павучих лап. Утиснувшись у стілець від жаху, я стежила, як чіпляючись потворними ногами, співробітниця міграційної служби дерлася по полицях у пошуках потрібної папки. Розмірено переступаючи, павучиха перейшла межу видимої зони, і тільки обережний скрегіт полиць порушував тишу.

— Це все сон. Не реальність. Мені все здається, — тихенько я бурмотіла, заспокоюючи себе, але зійти з місця боялася.

  Спускаючись головою вниз, тонкою ниткою жінка повернулася назад на робоче місце. Вона поправила зачіску та поклала на стіл документи.

— Знайшла! — урочисто сказала вона, не помічаючи переляку на моєму обличчі. — Вас, люба, Атика звуть. Прізвище – Гейл.

  Вдруге за цей вечір мене назвали цим ім'ям. Жінка почала заповнювати папери, а я величезними очима дивилася на неї і намагалася знайти ту грань, де кінчається реальний світ і починається ілюзія.

— Я сплю, так?

  Паучіха відірвала погляд від паперів. Вона з гуркотом відчинила скрипучий ящик столу і простягла буклет. Він носив непомітну назву «Адаптація першеприбувших».

Перемагаючи бажання втікати стрімголов, я обережно взяла брошуру. Співробітниця міграційної служби поринула в канцелярську тяганину, а я відкрила запропоновану мені книжечку.

На першій сторінці єдина фраза — «Ви не збожеволіли!», друга сторінка була такою ж лаконічною — «Це не сон!». Я посміхалася, здогадуючись, що написано на третій сторінці. Вона казала: «Швидше за все, зілля та препарати тут ні до чого». Паперова книга добігла кінця, її останній напис говорив: «Ласкаво просимо в Квадрат світів!».

— Усі ставлять стандартні запитання. Ось міграційна служба й випустила єдину форму відповідей, — павучиха поставила розгонистий підпис на папері і простягла його мені.

У руках виявився невеликий листок. У ньому було кілька рядків:

«Ім'я та Прізвище: Атика Гейл

Дата народження: 18 серпня 765, 08 року

Вигляд: Гарпія

Адреса прописки: Магікайя. Чортополоховий провулок 7

Видано на 30 днів. Після закінчення якого необхідно продовжити візу».

— Стійте, то все це не сон? Я реально потрапила до іншого світу?

— Ти потрапила у свій світ, люба. В іншому світі ти жила раніше. І якщо хочеш залишитися, незабудь продовжити візу.

Я дивилася на документ і не могла повірити у те, що відбувається. Але якщо припустити, що ілюзія є реальною, повірити, що крила справжні, павучиха видає візи… Тоді що сталося у парку?

— Чого сидиш? Іди вже, — проганяла мене співробітниця.

— Куди? — спитала безпорадним голосом.

— Як "куди"? За місцем прописки. Я ж тобі все в документах зазначила.

Цілком розгублена, я вийшла з кабінету і вузькими коридорами вирушила шукати вихід на вулицю. Штовхнула двері…