Продовження

— Цього разу ми маємо його зловити. Або...

— Або буде п’ята, — тихо завершив експерт.

— Не хвилюйтесь, — мовив капітан, зусиллям волі стримуючи напругу в голосі. — Усіх зловимо. Усе з’ясуємо. Чи є ще хтось із свідків? Камери спостереження? Можливо, інші зачіпки?

Судово-медичний експерт похитав головою:

— На даний момент — це все, що можу сказати. Детальніші висновки зроблю після розтину. Можливо, тіло розповість більше, ніж ми бачимо зараз.

Капітан нічого не відповів. Лише одне було зрозуміло: це не випадкове вбивство. Це — продовження історії, яку всі так хотіли забути.

Капітан повільно підійшов до тіла. Присів навпочіпки, уважно оглянув кожну деталь — положення рук, застиглий вираз обличчя, шовкову нитку, що тонкою лінією лежала на шиї. Потім підвівся, обвів поглядом місце злочину, мовби намагаючись вловити щось, чого не бачать інші.

Не сказавши ані слова, він повільно рушив углиб парку. Сам. Його постать розчинилася серед дерев, а кроки ледь чутно відлунювали по вологій землі.

Капітан йшов углиб парку, ступаючи обережно, немов кожен звук, кожен порух повітря міг дати відповідь на мовчазне запитання, що зависло в його думках. Вітер ворушив верхівки дерев, а десь неподалік з тріском зламалась гілка — але капітан не здригнувся. Він звик до тиші, наповненої знаками. Зупинившись біля лавки, він нахилився і підняв з землі обгорілий сірник. Можливо, звичайний випадок, а можливо — слід. Далі — клаптик паперу, втиснутий у вологу траву. Напис змився, але залишився ледь помітний запах парфуму — легкий, з нотками лаванди. Птах зірвався з гілки, і капітан мимоволі підвів очі. На стовбурі старого клена — подряпина, свіжа. Не надто помітна, та все ж нетипова. Хтось стояв тут. Можливо, довго. Можливо, дивився. Він зробив кілька кроків уперед і зупинився. Земля тут була зритою, ніби щось або хтось залишив поспішний слід.

Капітан присів, провів пальцями по вогкій землі й зітхнув. На його обличчі — зосередженість, яку вже давно не можна було назвати простою професійністю. Це було щось більше.

— Цікаво… вельми цікаво, — пробурмотів він, втупившись у нерівності ґрунту, де щось підказувало йому про напрямок наступного кроку.

Раптом з-за спини почувся голос:

— Капітане! — гукнув молодший сержант Крочевський, поспішаючи з дороги до фонтану. — Швидка щойно забрала тіло. Суд медексперт уже зібрав усе потрібне, хоче вирушати. Свідка ми допитали. Все, що могли, — витягли. Треба їхати у відділок. Там залишилась решта справи… про нашого вбивцю.

Капітан повільно підвівся, його погляд знов ковзнув по парку, наче він усе ще шукав ту деталь, яка вислизнула. Але слова Крочевського не були порожнім формальним звітом. Вони звучали як попередження: час не на нашому боці.

— Добре, — сухо кинув капітан. — Але ми сюди ще повернемось. Це місце говорить. Треба лише навчитися його слухати.

Поспішаючи вони пішли до машини та вирушили у віділок поліції.День видався напрочуд гарним. Ясне небо без жодної хмарини розкинулося над Кам’янцем-Подільським, сонце лагідно зігрівало асфальт, а вітерець тихо шелестів зеленим листям на деревах обабіч дороги.

Машина впевнено котилася вперед. Салон був наповнений світлом, що пробивалося крізь вікна, створюючи на панелі приладів живі плями. Усе довкола здавалося спокійним, майже безтурботним — ніщо не видавало тієї напруги, яка сиділа поруч із ними в тиші.

Капітан задумливо дивився у вікно. За склом миготіли квітучі клумби, перехожі з морозивом у руках, велосипедисти, що поважно їхали тротуарами. Але для нього ці яскраві барви міста здавались контрастом до того, що щойно побачили в парку.

— Навіть природа сьогодні ніби не знає, що в цьому місті сталося, — пробурмотів він.

Крочевський кивнув, не зводячи очей з дороги.

— Або знає. І мовчить, як завжди.

Вони виїхали з центра . Звичайні багатоповерхівки світлофори стара бруківка затишні нові кав’ярні з відчиненими дверима… місто жило своїм повсякденним життям, не здогадуючись, що в його тіні знову прокинулось зло.

Машина плавно зупинилася біля будівлі Кам’янець-Подільського відділку поліції. Сонце яскраво відбивалося у вікнах сірого фасаду, змушуючи будівлю здаватися менш суворою, ніж вона була насправді. Над входом — знайома табличка зі стертою фарбою: «Поліція. Головне управління».Двері відділку відчинилися з характерним скрипом — майже символічним для кожного, хто переступає цей поріг.

Усередині пахло кавою, папером і легким вивітреним димом сигарет. За столом чергового сидів молодий лейтенант у трохи зам’ятій формі, швидко звіряючи щось у журналі. Побачивши капітана, він підвівся.Капітан зайшов до відділку першим. Його фігура була стрункою, постава пряма, хода впевнена — усе в ньому видавало людину, що звикла керувати. Він не був місцевим, і це відчувалося відразу: чорна шкіряна куртка добротне взуття, стриманий, але чіткий вираз обличчя. Столичний гість — це читалося в кожному русі.

Слідом за ним увійшов молодший сержант Крочевський — у простішій формі, знайомий з усіма тут ледь не з дитинства. Він мимоволі став ніби посередником між капітаном і колегами.

У кімнаті настала легка пауза. Погляди присутніх — уважні, деякі з ноткою скепсису. — Оце і є наш "столичний вовк", — пошепки пробурмотів хтось.

Крочевський мовчки кивнув капітану й відкрив важкі двері, на яких тускло блищала табличка: «Підполковник Марченко В.С.». Позаду дверей — кабінет, який зберіг у собі дух старої школи: масивні дерев'яні меблі, світло, що пробивалося крізь жалюзі, і тиша, що тиснула на плечі ще до початку розмови.

— Капітан Савенко, — промовив Крочевський, зробивши крок убік. — Прибув на місце служби.

Підполковник Марченко сидів за столом, спершись на лікоть, уважно вивчаючи досьє. Він не підвівся, лише підняв очі — сірі, тверді, вивчаючі. З-під вусів промайнув ледь помітний вираз недовіри, змішаної з цікавістю.

— Нарешті, — сказав він. — Київський? Побачимо, як ви тут заграєте.