Розділ 1 Прибуття

Розділ I. Прибуття

Потяг повільно зупинявся на пероні, скриплячи колесами, ніби вага його секретів була занадто важкою. З ранкового туману виринали обриси старовинного вокзалу — з темною черепицею даху, облупленими стінами та годинником, що відставав на чверть години. Кам’янець зустрічав нового прибулого байдужістю провінційного містечка, яке навчилося мовчати, коли треба говорити, і ховати правду глибше за підземелля фортеці.

Слідчий зійшов на платформу, тримаючи валізу в одній руці й приглушене занепокоєння — в іншій. Його очі ковзнули по обличчях пасажирів, по сивих кондукторах і змерзлих торговках з пиріжками. У цьому місті кожен щось приховував — він відчував це ще з вагону. Кам’янець-Подільський  не був звичайним пунктом призначення. Це було місце, куди приїджають не випадково. Вийшовши з вагону він повільно неспіспішаючи витягнув пачку сигарет з старої шкіряної куртки. Запальничка клацнула тихо, майже непомітно, але полум’я освітило риси обличчя — загострені, втомлені, з холодним прищуром очей. Він зробив першу затяжку, вдивляючись у сірувату млу, що огортала перон. Місто дихало важко — з його кам’яних вулиць тягло вогкістю, мов прихованим страхом. Десь удалині загорлали чайки — невідомо звідки взялися в цьому місті без моря. Він знав: попереду буде більше запитань, ніж відповідей. І жодного випадкового погляду. Взявши свою важку валізу він рушив випити запашної місцевої кави. Йдучи, він вловив запах кави, який протягувався десь здалека, долаючи ранковий холод і туман, мов чиясь тиха присутність. Аромат був м’яким, трохи гірким, з ледь вловимими нотками кориці — такий запах не міг належати вокзальному буфету. Ні, це була справжня кава, зварена вручну, десь у маленькому закутку старого міста, де ще залишився сенс у деталях. Запах тягнув за собою теплі спогади, змішані з тривогою майбутнього. Він не прискорив ходу, але на мить дозволив собі відволіктись — на місто, на каву, на тишу, що, здавалося, знала більше, ніж говорила. Раптом з далека почувся голос який кричав Пане капітан . Він зупинився, різко обернувшись на голос за спиною.

— Доброго ранку, пане капітане! — пролунало трохи схвильовано. — Я не очікував, що ви приїдете так пізно… Мене звати…

— Я знаю, як вас звати, — перебив спокійно, але твердо. — Олександр Крочевський, молодший сержант. Я так розумію, майор не зміг приїхати?

— Так точно, пане капітане, — сержант ковтнув повітря. — Він затримався на нараді в області.

— Отже, сьогодні ви мене інформуєте щодо вашого маніяка, — сказав він, повільно видихаючи дим сигарети.

— Так точно… Я підготував усе необхідне, — додав Крочевський, випроставшись.

— Ну що ж, спочатку вип’ємо кави, а потім — усе інше, — сказав капітан, кинувши недопалок на бруківку.

— Гаразд, — коротко відповів Крочевський.

— Ходімо, покажете мені, де тут можна випити смачної кави. Дорога добряче втомила мене.

— Є одне місце неподалік вокзалу. Тихе і з пристойною кавою, — сержант кивнув у бік вузької вулички. — Там і поговоримо.

Поспішивши, вони рушили вузькою вуличкою, де старі будівлі тісно тулилися одна до одної, мов зберігали якісь давні секрети. Місто прокидалося повільно: десь рипнули віконниці, пролунало гавкання собаки, за рогом хтось підмітав кам’яну бруківку.

Кав’ярня виявилася маленькою, з дерев’яними віконними рамами та вивіскою, де фарба давно зблякла. Всередині панував напівморок і запах свіжозмеленої арабіки. Пара старших чоловіків мовчки сиділа за шахівницею в кутку, а бариста лише кивнув, побачивши формений одяг Крочевського.

— Сідайте тут, — сказав сержант, показуючи на столик біля вікна. — Тут найменше шуму.

Капітан сів, зітхнув і зняв куртку, обережно повісивши її на спинку стільця.

— Дві чорні, без цукру? — уточнив Крочевський.

— Саме так, — кивнув капітан. — І одразу після кави — до справи.

Крочевський попрямував до барної стійки, а капітан тим часом перевів погляд у вікно, вдивляючись у кам’яне місто, що чекало — мовчазне, застигле, готове відкрити таємницю лише тому, хто зуміє правильно запитати.

Крочевський обережно поставив на стіл дві чашки гарячого американо, аромат якого на мить відволік від теми. Капітан кивнув на знак вдячності й узяв чашку в руки, не поспішаючи зробити ковток.

— Так ось, справа про нашого маніяка, — почав сержант, сідаючи навпроти. — Прізвисько в нього серед нас — Репін.

— Репін? — перепитав капітан, піднявши брову. — Хтось з іронією підходить до класифікації?

— Так його прозвали за... манеру. У кожному злочині є щось схоже на виставу. Деталі продумані до дрібниць. Три вбивства — всі молоді дівчата. Різні частини міста, різні обставини. Але...

— Але?

— Але почерк однаковий, — Крочевський нахилився ближче, знижуючи голос. — Він залишає сцену. Все, ніби зроблено напоказ: розклад речей, положення тіла, навіть певне освітлення. Як у театрі. Ми перевірили: дівчата не були знайомі, працювали в різних місцях, не перетиналися.

— Мотиву нема?

— Жодного, принаймні очевидного. Нічого не вкрадено, жодного сексуального насильства. Тільки чиста, холодна демонстрація. Ми впевнені — він готує наступну сцену.

Капітан мовчки зробив ковток кави, вдивляючись у темну рідину, ніби шукаючи в ній відповіді.

— Покажеш мені місце останнього злочину? — нарешті сказав.

— Авжеж. Хочете після кави, чи одразу?

— Після кави. Хочу бачити все своїми очима — як воно було, без прикрас і протоколів.

Крочевський знову кивнув, цього разу серйозніше. Він допив свою каву майже одним ковтком, швидко накинув куртку й вийшов першим.

Надворі вітер знову зірвався з вузьких вуличок, тягнучи вологе повітря з дна річкового урвища. Вони йшли мовчки, заглиблені кожен у свої думки, поки не зупинилися біля старої прибудови на краю житлового району.

— Це тут, — сказав Крочевський. — Знайшли її ось тут, під сходами. Світло у дворі не працювало, ніхто нічого не бачив. Або не захотів побачити.