Розслідування

Сьогодні було занадто холодно, але все ж я пішла до свого улюбленого місця. Моя любов — це море. Ви б бачили мій блокнот: там усе про нього — вірші, малюнки, розмови. Так, я божеволію морем. Тож і тепер я прямую туди, де мій спокій, моя любов і моє натхнення.

Спускаючись до берега на своє улюблене місце, зрозуміла, що не взяла достатньо теплої ковдри, адже я мерзляк по життю. Зараз уже цим занепокоїлася, але цю думку відмахнула від себе: що буде, те й буде. Усівшись зручніше, почала улюблену послідовність, відкрила блокнот і почала малювати. Все мені подобалося в цьому, але сьогодні я помітила відмінність: було вітряно, і море наче говорило мені, що вже час змінити своє хобі. Так, напевно, вже не буде тих вечорів, як влітку. Стало прохолодно. Мої пальці мене не слухалися, і малювати ставало складніше. Холод мене переміг. Здавалося, наче хтось за мною стежить, ще коли йшла — відчувала це тремтіння холодком по спині. Зібравши всі речі, я поспішила звідти піти — це вперше, що я зі свого улюбленого місця ось так збігала від холоду і від цього незрозумілого відчуття.

Прийшовши у свою улюблену квартиру, нарешті змогла розслабитися. Це зі мною вперше. Не розумію, кому примарилося за мною стежити. І поглинуло мене у спогади.

То були жахливі часи. Війна. Потім — одруження, народження дитини та смерть моральності й духовності. Чому спитаєте? Та тому що чоловіка вбило на війні, а згодом і прилетіло в квартиру, де я вижила, а моя дитина — ні. В тяжкому стані пробула пару місяців в лікарні , видужала і два роки пробула ні жива, ні мертва. Якось до мене приїхала моя сестричка Нелічка і встряхнула мене. Дала зрозуміти, що життя не закінчене і треба далі жити. Тоді я і рішилась на такий подвиг. Переїхала з Харкова до Одеської області. Моя мрія дитинства нарешті здійснилася. Приїхавши сюди, швидко знайшла собі хобі. Це сидіти біля моря годинами і любоватися , малювати , писати , надихатися і просто слухати і бачити море. Це було літом, а зараз вже пізня осінь. Вже і не помітила, як промайнуло стільки часу . Що ж, нове хобі я вже собі запримітила. Частенько грала у волейбол на пляжі з хлопцями і любила подовше плавати.

Все вирішила,знайшла оголошення, записалася, буду ходити. Тепер в мене нове життя. Добре, що моя робота дистанційна: хочу і роблю, а хочу і не роблю. Це дуже полегшує моє існування. То я днями не виходжу з кабінету, а то зовсім забуваю про неї. Так сталося і сьогодні. Переживши такий курйоз, вирішила трохи попрацювати і не вчувалася, як промайнула опівніч, і лиш коли запекли очі від утоми, поглянула на годинник. Було пізно , занадто пізно для вечері, але голод взяв своє. Я так звикла до тиші, що здригнулася від гучного сповіщення таймера на мікрохвильовці. Все ж я була в своїх думках. І робота лише на деякий час зупинила мене від роздумів про це. З голови так і не йшов той образ, який я бачила на пляжі. Звичайний чоловік, худенька статура — це все, що я можу про нього сказати. Але це дурниці — хто його знає, що він там робив .Це, напевно, моя параноя: коли почала жити одна, то частенько дивилася на оточуючих мене з підозрою. Все ж треба перестати бачити в людях загрозу. Втама взяла своє , пішла спати.

Дивні сни сьогодні снилися мені, напрочуд дивні. Зазвичай це було як передбачення: у моєму житті будуть зміни, і сни не збрехали. Моя наступна неділя була запланована для мого нового хобі. Але все ж відчуття дива не покидало мене. Але досить цього! Як буде, так буде. Мій вступ до колективу був добрим. Я ще з часів служби у війську навчилася спілкуватися з чоловіками. Тому проблем не було. Трохи щось знала й вміла, тому поступово ввійшла в їхній ритм життя. І так промайнув місяць. Тренування дуже загартували мене фізично , хоча до того я і так ходила в зал. Почалися дні підготовки до Нового року. Ця вся метушня зачепила і мене. На плаванні я познайомилася з дівчиною. Ми потоваришували, якщо можна так сказати, у дорослому світі, де кожен думає лиш про себе і свою вигоду . Дівчину звати Дарина, і якось у ці неспокійно святкові дні вона мене запросила до своєї квартири, щоб посидіти разом і краще роззнайомитися . Ідея мені сподобалася . Ми домовились про зустріч . Маючи машину, я приїхала до неї . Звикши до традиції, принесла на гостину гарний торт.

— Привіт, — кажу їй і роздягаюся у прихожій.

— Привіт, — відповідає вона і загадково дивиться на мене.

— Я так і знала, що ти прийдеш у такому гарному вбранні, наче на весілля. Іноді я тобі навіть заздрю за смак і стиль. Ти просто ікона.  

— О, ні, — відповідаю я, — не краще порівняння мене з іконою стилю — це зайве.

Але всередині мене щось защемило: я так довго до цього йшла, щоб мені давали такі компліменти й коментарі щодо моєї зовнішності. Вона помітила мій здивований погляд на стіл, на якому було накрита на трьох осіб.

— Вибач, — говорить вона, — це сюрприз.

Подумки собі говорю, що відчувала: все не так просто — не задарма вона мене сюди покликала. Вголос вже нічого не запитувала: не вб'є ж вона мене, правильно? Може, хтось знову попросився так познайомитися зі мною. Таке вже було і не раз. На такі випадки в мене вже був план відмови.

Чую дзвінок. Подруга бере слухавку. Знітившись, вона перепрошує мене:

— Вибач, сюрприз скасовується: він захворів, тож не може приїхати.

— Це добре. А тепер розкажи, хто тебе надоумив мене ось так сватати з ким попало?

— Вибач, це Андрій Рижий. Він так благав мене, що я не змогла відмовити йому.

— Кажу тобі в сотий раз: я не маю бажання з кимось зустрічатися, знайомитися. Це зрозуміло?

— Добре, добре, не сварися вже так на мене. Я хотіла як краще.

Ми сіли за стіл, почали розмову про спорт, побут, життя. Добре, так час ішов за розмовою. Але наш спокійний діалог перервав дзвінок у двері. Я скоса подивилась на подругу:

— Знову твої жарти? — запитую її.

— Ні, я не знаю, хто це прийшов, — здивовано каже вона, — адже я нікого не чекаю.