Епілог

Тепле сонце огортало перші паростки трави, які пробивалися з-під снігу. Я повільно йшла вздовж доріжки, шукаючи лавочку аби сісти. Моє серце, яке ще недавно билося в незрозумілій тривозі, зараз на диво мирно відбивало ритм. Ніби найгірше вже було позаду і на всі питання в моєму божевільному житті знайшлись відповіді. В якось сенсі так воно і було. Справу «Крижаної королеви» було офіційно закрито. Справу по "Святому королю" нещодавно теж зупинили та Сему дали умовний термін. Джері зустрічається з Ароу. Коул винаймає квартиру з Айронсом, а я...а я більше не звинувачую себе у вчинках інших людей. Бутербродна терапія міс Салі дала свої результати й шок після кріозаморозки ефіром горгони пройшов.

Знайшовши самотню лавочку, я мовчки сіла на неї та підняла очі угору, на живу статую, яка височіла на невеличкому п'єдесталі.  Суворе обличчя Велса було спокійним та майже благородним. Як в той самий раз, коли він захотів мене підвести на мотоциклі — просто так, намагаючись зробити щось хороше. У великих міцних руках лежала витончена крижана троянда з покоцаними пелюстками. Промені сонця, проникали крізь неї та відбивалися іскристими зайчиками, які стрибали по траві, змушуючи все навколо сяяти. Вона була до біса схожа на самого Велса — така ж самотня, холодна, байдужа, але несла за цією кригою більше світла, ніж та сама трава під ногами.

Раніше я не розуміла повною мірою мотивів цього чоловіка. Зі своїми силами він міг запросто пограбувати банк і безслідно втекти. В нього було стільки можливостей для цього, що він міг ніколи в житті не турбуватися про те, як забезпечити своє життя. Але, не дивлячись на це, він залишився. Ще кілька тижнів тому я не розуміла його мотивів. Його вибір здавався мені нерозумним і жорстоким. Але тепер, сидячи коло старого дитячого будинку, в якому колись росла й сама,  та споглядаючи на вихудлих дітей, я усе зрозуміла.

Маючи море неприємних спогадів про це місце, я зі всіх сил намагалася забути його як страшний сон. Воно принесло мені стільки болю та відчаю, що пам’ять сама стирала про нього спогади, аби не травмувати мене. Тому я навіть не здогадувалася про те, що тут відбувалося після того, як я пішла в доросле життя й стала жити так, як жила зараз. А відбувалося, варто сказати, досить багато.

Як і розповідала мама, фінансування врізали й таких як я стало ще більше. Два дитячих будинки в сусідніх містах закрили, тому дітей з них перевели сюди. Того, що давала держава ледь вистачало на їжу і то — на стандартні порції, які розраховували на звичайних магів, а не аж ніяк не обдарованих. А їх теж було чимало. Напевно тому й ходили легенди, що Святий Король забирав до себе лише найобдарованіших. Він хотів дати інше життя тим, у кого його відібрали.

З часом злість та біль через Семюеля теж стихли. Після власних розслідувань та дослідів про це місце, я стала краще його розуміти й майже перестала звинувачувати у смерті Велса. Чого вже там, я навіть змогла поговорити з ним, поки він перебував у камері. До розмов про доньок на батьків не дійшло, але він натякнув мені, що після ув'язнення Велс сам попросив у нього додати до каші горіхи. Він сказав Сему, що у нього більше немає причин залишатися й після всього того, на що Сем прирік його, він зобов'язаний йому принаймні дати можливість зупинити ці страждання. Не скажу, що після зізнання мені стало легше дивитися на Санктуса, але...тривога дивним чином поступово розсіялась і я більше не боялася знайти ще одну жертву у відділку.

Розглядаючи статую Велса, яку зовсім нещодавно вмонтували на п'єдестал, мені хотілося швидше втекти звідси. Але потрібно було дочекатися Лоріана. Він вже ще підписував папірці з власником дитячого будинку про монтаж статуй та про переведення коштів з аукціону. Мені вдалося знайти десяток статуй, які Велс не встиг розтрощити у підсобці, та розпродати їх за шалені гроші. Принаймні так вони підуть на користь таким же забутим дітям, якими були ми з ним.

Не мавши наснаги й довше знаходитись на одному місці, я встала  та сунулась вперед. Але не встигла я зробити й кількох кроків, як чиясь маленька рука смикнула мене за край сорочки, привертаючи до себе увагу.

— Міс, а ви вмієте читати? — запитала маленька дівчинка з вогняними очима й показала пальцем на статую. — Що тут написано?

— Тут? — зам'ялася на кілька хвилин, роздивляючись срібну табличку під постаментом. — «Сніжний Король».

— Цікаво, це всі королі мають такий вигляд, ніби зараз вб'ють когось...? — буркнула здивовано малеча. — А я думала, що вони мають бути добрими...

— Він був добрим, люба.

— Чому ж тоді такий злий? — ніяк не вгамовувалась вона.

— Щоб відлякувати поганих людей, — відповіла. — Добрим часто доводиться одягати на себе маску злості, аби їм боялися  зробити боляче. А так, насуплять брови, надають щоки й все — жоден страшний бовдур не наважиться підійти.

— Правда?! — захопливо викрикнула дитина, розцвітаючи на очах. — Тоді я теж буду злою-злою, щоб мене жоден хлопчик більше не смикнув за хвіст! Я їм так щоки надую...! Так надую...!

— Головне, не лопни... — по доброму посміхнулася та поплескала її плече.

Десь збоку, за іншими крижаними скульптурами показалося лише Лоріана, який виглядав мене. Я зробила кілька кроків на зустріч, висовуючись з-за криги, та ледь помітно здійняла край губ. Маленька дівчинка вже побігла до інших дітей — досліджувати нові прикраси в саду та полювати один за одним. Мої очі зачепилися за чорну безодню з блакитними іскрами й мені здалося, ніби   якоїсь миті вони яскравіше засвітилися. А, можливо, просто промінь сонця так впав...

— Есміно...? — гукнув Рейн, наближаючись на мене та переплітаючи наші пальці. — Я нарешті закінчив гратися з цим всім. Найближчий рік дитячому будинку нічого не загрожуватиме. Грошей з продажу вистачить і на їжу, і на ремонт розвалених кімнат. Міс Вей була дуже щаслива, ти б її бачила...

— Думаєш... Цього буде достатньо, щоб почати все з початку...? — тихо запитала.