Розділ №35. Його мотив для злочину

Тихий шум від хвиль пробивався крізь барабанні перетинки. Мої очі повільно розплющились, вдивляючись у безмежне блакитне небо та ще безмежніший океан, який оточував зі всіх сторін. Я лежала на плотині, в якійсь дивній білій сукні  та слухала як довкола плескотали хвилі, мірно вдаряючись об дерево. Я не бачила жодного шматочка суші чи хоча б натяку на те, що вона мала бути в цьому дивному місці. Такий вигляд і мало Забуття? Вічність, повна самотності та світла?

Прохолодне повітря ковзнуло по шкірі, і я повернула обличчя в інший бік, щоб волосся не лізло в очі. Мій погляд зачепився за дивну напівпрозору примару, яка поступово приймала обриси жінки. Від розуміння, що переді мною з'явилась мама, я мало не зірвалася з місця, кидаючись обіймати її ще до того, як вона остаточно з'явилася. Вона сиділа на краю плоту, дивлячись на мене з легкою усмішкою й нагадувала мені ті обриси з фотографій, які дісталися мені на згадку.

— Мамо? — прошепотіла я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Вона ані краплі не змінилась.  Така ж  молода, з довгим рудуватим волоссям, яке спадало за плечі хвилями.

— Есміно, — її голос був тихим, але водночас сповненим суму. — У нас не так багато часу залишилось, люба... На тебе чекають.

— Я не думаю, що хочу повернутися, — тихо зізналася. Щось глибоко всередині мене протестувало. — Я втомилась, мамо... Ти знаєш, що я не мала народитися. Мене не мало бути там. Але я стільки разів поверталася, що вже не розумію де моє місце.

— Знаю, — відповіла мати, дивлячись на мене з ніжністю. Її очі випромінювали такий спокій, якого я не відчувала певно за все своє життя. — Але тебе чекають на тому світі. Лоріан, Айрон, Джері, твій батько. Ти потрібна їм.

— Батько...? — я ніяково дивилася на неї, не в змозі вимовити ім'я.  Вона  зітхнула і кивнула.

— Так,  Сем теж тебе шукає.  І я знаю, що ти зовсім не цього очікувала від потойбіччя. Але послухай, люба. Він іде за тобою. І що б ти не думала про нього, про його вчинки, він ніколи не завдасть тобі шкоди.

— Чому ти так думаєш...? — холодніше запитала. — Йому ніколи не було до мене ніякого діла. Він навіть не знав, що я існую до недавнього часу.

Мама опустила погляд, а потім знову перевела на мене. Було щось таке в її очах, що говорило мені, що я помилялась. Чи то сором, якого духи не відчували зазвичай. Чи то та дурна пауза в розмові, яка була багатослівнішою за її розповідь.

— Бо я занадто довго наглядала за вами звідси, — тихо сказала вона, обережно торкаючись холодних хвиль.  — Я бачила чим жила ти, і чим жив увесь цей час він. Тому не мені засуджувати вас обох. Ви жили так, як могли і як на той момент було правильно.

— Що ж правильного у злочинах...? — втомлено здійняла свій погляд на руду маківку, не спроможна дивитися довше у порожнечу. — Він грабував людей, мамо...

— Пам'ятаєш, ти була маленькою і потрапила в лікарню з магічним виснаженням...? Тоді якраз урізали фінансування дитячих будинків і вас годували вівсянкою з яблуками...? — запитала мама, відвертаючись та ступаючи кілька кроків до води. — Ти впала у магічну кому через виснаження. Прямо посеред коридору.

— До чого ти це...? — зморщилась, намагаючись відігнати від себе дурні спогади.

— Сем певний час навідувався у той дитячий будинок і намагався через закон повернути нормальне фінансування. Після мого зникнення, він якийсь час хотів усиновити дитину та шукав когось схожого на мене. І черговий раз заходячи в будівлю, побачив маленьку дівчинку, яка лежала на підлозі із вигоранням, — вона зробила паузу, аби я могла усвідомити сказане. — Він відвіз тебе в лікарню. Потім довгий час сварився із місцевим урядом за те, що подібне взагалі могло трапитись. Почав віддавати частину своєї зарплатні дітям. Але цього все одно було мало...

— Чому ж тоді він нікого не всиновив...? — ледь чутно схопилася за слова. — Якщо він так переймався їхньою долею, чому нікого не забрав?

— Боявся, що прокляття передасться. Ти ж знаєш, воно непередбачуване та живе своїм життям.

— Але воно не завадило йому отруїти Велса, — намагалася схопитися хоч за щось, що б залишало чорне — чорним, а біле — білим. — Він наклав на нього магічну німоту.

— Я знаю, Есміно. Як і знаю, що Велс намагався виторгувати свою свободу коштом твого викрадення. Йому здалося, що Сем закохався в тебе, тому і...сказав, що знищить тебе, якщо Сем щось заподіє Ароу чи не дасть йому зникнути з міста.

— ...він не збирався... — тихо протягнула, заплющуючи очі, від усвідомлення, що знову все звелося до мене.

— Це знала ти й Велс, а Сем...він не міг так ризикувати. Втратити тебе для нього було страшніше, ніж вбити когось, — холодно промовила  мама. Її риси раптово стали повільно розмиватися та ставати вицвілими. — Коли ти на його очах увібрала смертельне закляття Алієн, він згадав про маленьку дівчинку, яку рятував. А потім міс Салі розповіла про те історію, яку підслухала й він вирішив розшукати інформацію про твоє минуле. Провести паралель було легко.

— Ти зникаєш... — ледь вичавила з себе, більше не чуючи її пояснень. вони не мали ніякого сенсу, бо я розуміла, що вона от-от зникне. — Мамо...?

— Це не я зникаю, люба, — вона повернулася до мене блідим обличчям та ледь посміхнулася. На синьому обличчі стали з'являтися чорнильні сльози, роблячи її потворною та змертвілою більше, ніж вона була. — Тобі час, Есміно...

— Мамо...?

— Я завжди любитиму тебе, — пронісся шепіт, перш ніж поверхня під моїми ногами зникла і я впала у воду.

Холодна безодня завертілася над головою, змішуючи мене з блідими хвилями. Мої руки рефлекторно стали відштовхувати воду, аби дістатися до поверхні та вдихнути повітря. Мить — і переді мною знову виднілося блакитне небо, а товща під ногами повільно ставала мілкою. Крок за кроком я йшла все повільніше, намагаючись відтягнути повернення вперед. Було страшно усвідомлювати, що я знову повернусь до того божевілля. Знову буду оточена злочинцями та шукатиму виправдання собі та їм.