Розділ №34. Мертве не можна вбити

Тепла темрява повільно розсіювалась в очах, заміняючись на холодне їдке світло. У вухах дивним чином гуло, поки мороз пронизував до самих кісток. Було так зимно, що навіть моє чорне пальто, яке завжди служило надійним захистом від вітрів, здавалося затонким і марним. Я нервово видихнула, намагаючись здійнятися зі снігу, але тіло настільки заніміло, що я впала назад та скрутилася клубком серед снігу.  

Нова спроба здійнятися вийшла більш вдалою і я повільно підвелася, обхопивши себе руками, щоб  зігрітися. Очі поступово адаптувалися і я змогла нарешті розгледіти місце, де зараз знаходилася. Це була пуста, засніжена галявина посеред якогось лісу. До самого обрію не було видно жодного сліду від цивілізації. Лише сірі засохлі гілки та чорні надламані стовбури. Я не знала, де знаходилася, не могла згадати, як сюди потрапила, але розуміла, що мене залишили тут помирати. Навряд чи той, хто приніс мене сюди розраховував на те, що я виживу.

Голова нестерпно пульсувала. Серце билося дедалі слабше, наче уповільнюючись через мороз. Ноги заніміли й здавалися важкими, як свинець. Я не могла їх повноцінно контролювати — вони були подібні до шматків льоду, які не піддавалися жодній команді мозку. Але я розуміла, що потрібно було рухатись, аби дати Рейну більше часу на мої пошуки. В голові дивним чином пролунав голос, який я почула перед тим, як згусток магії влучив у мої груди.

— Алієн...? — прошепотіла я. Горло було таким пересохлим і замерзлим, що вичавити з себе слова вдавалося лише титанічними зусиллями.

Кожен крок віддавався болем у всьому тілі. В очах блимали чорні плями, поки я ховала пальці в кишені пальто та шукала хоч якесь тепло та надію на порятунок. Щось тверде та колюче впивалося в долоню, змушуючи витягнути праву руку. Десь там, на дні кишені лежав невеличкий чорний записник Велса та льодяна троянда, яку я встигнула сховати перед ударом. Захотілося викинути її якомога далі, щоб хоч якось зменшити той холод, який пробирав мене, але...дурний мозок некромантки нарешті почав працювати й визнав, що залишити її буде кращим варіантом. Тому я опустила руки назад в кишені та покрокувала далі.

Чим довше я йшла на схід, тим більше хотілося спати. Повіки безжально злипались. Повітря ніби ставало важче.  Вдихати його було настільки важко, що я тільки те і робила, що вдихала колючу пару до своїх легень, замерзаючи ще більше зсередини. Я не знала скільки минуло хвилин відколи я прокинулась чи скільки минуло часу відколи мене викрали — я просто йшла з останніх сил, аж доки не впала коло якогось каменю без сили. І навіть те, що я давно була мертвою, ніяк не допомагало мені.

«Я люблю тебе» — почувся голос Рейна в моїй голові.  Він віддавався луною та не давав мені заснути. Хотілося побачити його хоча б на мить, тому я все ще тримала очі розплющеними, в надії попрощатися хоча б зі своєю галюцинацією. Але її було. Лише тихий, ледь чутний голос.

— Я теж тебе люблю, — промовила подумки, роздивляючись сіре сталеве небо.

— Втомилась? — занепокоєно промовив чоловік в моїй уяві.

— Хочу спати... — визнала, повертаючи голову на бік.

Погляд зачепився за невеличку купу снігу, з-під якої пробивався якийсь паросток. Він нагадував мене. Такий самий кволий, замерзлий та втомлений. Зелені листки загнулися під важким снігом і здавалося, ніби він от-от зламається. Мої пальці потягнулися до нього та повільно стали розчищати йому дорогу до сонця. Принаймні хтось один із нас матиме трохи більше шансів. Червона рука знесилено опустилася на камінь. Ще трохи та вона почне синіти, аж доки не стане схожою кольором на цей самий пролісок. Тому я засунула її назад в кишеню, натикаючись знову на щоденник та лід.

На вулиці все сильніше темніло і якби не сніг, можна було б зовсім осліпнути. Голос Лоріана все частіше навідувався до мене, ніби намагаючись вколисати. Але чим довше я його слухала, тим більше намагалася знайти поглядом.  

— Лоріане...? — запитала, знесилено дістаючи з кишені задубілими пальцями троянду. — Я не думаю, що ти прийдеш...що ти встигнеш вчасно...

— Про що ти, Есміно? — здивовано запитав голос в моїй голові. — Я завжди поруч з тобою, де б ти не була. Ти ж знаєш...І завжди кохатиму тебе, що б не сталося.

— Навіть якщо я перетворюсь на камінь...? — пальці сильніше стиснули троянду, тягнучи її до обличчя. Хотілося плакати, але навіть сльози не могли литись із набряклих повік.

— Що за дурне питання? — промовив голос, поки я потрісканими губами торкалася льоду. Хотілося вірити, що ефір горгони на якийсь час допоможе мені якщо не прожити довше, то принаймні померти безболісно та спокійно.

— Просто дай відповідь, — промовила подумки, стискаючи щелепу аби розкусити лід. Виходило погано, але зрештою шматочки повільно почали  танути в роті.

— Навіть якщо ти станеш найтурботливішою скульптурою у Вайленсі, — розсміявся чоловік, викликаючи якесь тепло. А, можливо, мені просто здалося, бо кров горгони почала діяти й повільно проникати в тіло. — Я все одно кохатиму тебе, Есміно...Чуєш? Есміно...? Есміно...?

Але я вже не чула. В роті залишився пелюсток від крижаної квітки, а тіло майже повністю заніміло. Я відчувала це майже фізично. Кожною клітиною свого тіла. Але я сподівалася, що навіть якщо мені знайдуть вже мертвою, то принаймні я буду трохи привабливішою через цей ефір. Варто було віддати Велсу шану — його витвори мистецтва дійсно були довговічними та красивими. І тепер, я стала однією з них.

Мої очі повільно заплющилися, і я відчула, як останні сили покидають моє тіло. Магія ефіру горгони ще раз пробіглася холодними венами, ніби намагаючись проникнути до самого нутра. Хотілося ще якось поворухнутися, але я знала, що більше не було  сенсу боротися. Я зробила все, що могла, і навіть більше.

Лежачи на холодному камені, я відчувала, як моє дихання ставало все рідшим. Я намагалася втримати образи в голові: гостре обличчя Лоріана, його теплі руки, Джері з його вічними жартами, мамине лице, Айрона та Сема, а потім знов поверталася до людини, яка змушувала мене жити та раз за разом діставала з того світу поцілунками. . Це були останні думки, які я мала при собі, перш ніж темрява остаточно накрила мене.