Розділ №33. Мертві люди

Холодний сірий ранок продирався крізь високі будиночки Вайленса першими сонячними променями. Вологе повітря кололо шкіру, змушуючи морщитись від сніжних колючок.  Ми з Лоріаном мовчки вийшли з робочої машини та  рухалися до студії Велса, сподіваючись якнайшвидше розібратися з цією справою та в цілому, зі всім, що на нас звалилося за останні дні. Смішно, але та "студія" в моїй пам'яті, виявилася звичайнісіньким собі  покинутим музеєм, в якому колись проводили вечори за книжковими посиденьками та обговорюючи мистецтво.

Сама будівля все ще була загороджена широкою  стрічкою з написом "Місце злочину. Вхід суворо заборонений" та захищена магічною стіною, аби люди, не пов'язані зі слідчими не змогли увійти. Шкода, що все це не захищало від холоду та вітру, який не на жарт розійшовся, схиляючи дерева своєю силою. Власне тому, як тільки ми зняли захист та переступили поріг будівлі, ми відразу ж полегшено видихнули й стали розтирати долоні, щоб якось зігрітися.

— Скажена погода, — буркнула собі під ніс, знімаючи довгий шарф з шиї. — Відчуття ніби хтось сплутав календарні дати й вирішив додати нам ще один місяць зими. Тобі так не здається?

— Здається, але в погоди свої правила, — розвів слідчий руками та сів на диван. — А в моєї дурної голови — свої.

— Це ж які? — запитала, роздивляючись шматки льоду під своїми ногами. З того часу, як я тут останній раз знаходилася, нічого не змінилося.

— Поселяти зграю тролів у мозок на такі дурні перепади температури. Відчуття, ніби хтось по голові всю ніч бив, — зморщився Рейн. — Я б згрішив на Джері, але він ще з вчорашнього у відділку стирчить.

— Це була не я, — посміхнулася. — Там в машині моя сумка залишилась. Іди сходи за таблеткою, випий. Нам ще у відділку з папірцями гратися.

— Думаєш...? — скептично здійняв брову чоловік. — З тобою нічого не станеться за ці п'ять хвилин?

— Хіба що замерзну. Іди собі. Можеш відразу каву взяти, яку ми не допили в автівці. Хоч погріємось.

— Добре, — посміхнувся чоловік, залишаючи поцілунок на моїй щоці та йдучи на вихід.

Льодові уламки скреготіли під моїми ногами, нагадуючи про недавній полон. Попри все, що я пережила, це місце викликало більше ностальгію ніж страх. Я мовчки підійшла до величезного шматка льоду і присіла, щоб доторкнутися. Холод пронизав мої пальці і я відчула як вони поступово заніміли, віддаючись всередині болем самотності, відчаю і втрати. Я бачила її в кожній статуї, створеною його магією, яка все ще була тут, у цих уламках. Вона відгукувалася на мої емоції, тягнула за собою та нагадувала колодязь, у який варто було б подивитися — і на тебе чекала б суцільна глибина.

Мої пальці ковзнули по одному зі шматків скульптури, і я раптом помітила під ним чорний шкіряний блокнот.  Моє серце дивно завмерло, коли я потягнула його на себе, дістаючи з-під завалів.

— Ти в порядку? — тихо запитав Лоріан з-за моєї спини, вдивляючись у знахідку. — Що це?

— Все нормально, — прошепотіла я. — Схоже на щоденник Велса, — відповіла я, обережно відкриваючи першу сторінку.

Почерк був нерівним, майже недбалим, але слова були насичені почуттями. Я пробіглася очима по тексту, і моє серце шалено зайшлося. Поміж блідих сторінок покоїлися його почуття до Ароу — жінки, яку він кохав і яку намагався повернути до себе.

"Я стояв під її вікнами до самої ночі. Дивився, як вона ходила кімнатою, як прибирала чи готувала їсти щось за плитою. Вона настільки...недосяжна...?"

Я зупинилася на цих словах, відчуваючи, як вони  відгукувалися знайомим почуттям — це була тотальна самотність, яку я знала надто добре. Велс був не лише  магом і вбивцею. Він був людиною, яка страждала від своєї приреченості та нездатності змінити минуле. Неможливості повернути пам'ять людині, яку хотів понад усе.

Пальці повільно стали гортати, зачіпляючись за фрази, аж доки не дійшли до останньої сторінки з малюнком. На ньому виднілася Ароу, притиснута лобом до плеча Джері. Очевидно, ця картинка настільки довго не виходила з його голови, що він  намалював її зі своїх зі спогадів, які спалювали зсередини. Збоку виднілася невеличка дірка від олівця, ніби він довгий час хотів перекреслити портрет, але не наважився навіть на папері стерти Ароу зі свого життя.

Я акуратно закрила щоденник і поклала його в кишеню свого чорного пальто. Лоріан стояв мовчки поруч та не мав чого сказати.  Він теж читав написане зі мною і розумів, що Джері виявися кимось, хто поза своєї волі вліз у чужі стосунки. У забуті чужі стосунки. Мій погляд ніяково зачепився за важку оксамитову штору в кутку студії, яку я  раніше навіть не помічала. Зробивши декілька кроків, я потягнула за неї аж доки та не впала на підлогу.

На невеличкому постаменті знаходилась статуя.  Це була точна копія тієї замальовки з щоденника — Ароу, притиснута до плеча Джері. Лід був настільки детально вирізаний, що здавалося, ніби ось-ось оживе. Я дивилася на нього та відчувала щирий захват та нудоту, яка підіймалася до горлянки. Пальці самі собою потягнулися до троянди, яка лежала під їхніми ногами та сховали її у величезну кишеню пальто. Туди ж, де знаходився щоденник Велса.

— Думаю, Ароу має це побачити, — прошепотіла собі під ніс. По залу пройшов глухий звук, змушуючи мене повернутися. — Лоріане...?

Моє серце застукотіло в паніці. На моїх очах Лоріан закотив очі та впав на підлогу. Я хотіла було кинутися до нього, але раптом відчула, як смарагдовий згусток магії врізається мені в груди, роз'їдаючи магією життя.  Нестерпний біль поширювався по всьому тілу, випалюючи мене зсередини. Я відчула, як  він роз'їдав мою шкіру, впивався у неї голками, пронизував аж до кісток.

Не в змозі терпіти довше, я впала на підлогу в декількох метрах від Лоріана. Навколо мене повільно зникав світ у безмовній темряві, а тільки те й робила, що намагалася доповзти до чоловіка. Побачити, чи він живий. Пітьма оточила мене з усіх боків, як тягучий дим, що не давав дихати. Я ніби падала в нескінченну прірву, втрачаючи відчуття часу і простору.  Повітря  було важким і холодним, а біль у грудях пульсував так сильно, що кожен вдих давався з зусиллям.