Розділ №29. Злий кактус

Напівтемрява огортала кабінет. Холодне світло від настільної лампи розсіювалося по кімнаті, кидаючи довгі тіні на стіни. Я зачинила за собою двері, повільно видихнула й присіла за стіл, намагаючись перемкнутися зі своїх думок на тишу. Переді мною лежав той самий лист, який міс Нея передала мені кілька хвилин тому.  Затертий папір, чіткий виражений почерк і...дивний підпис "Sanctus", який з латині означав "Святий". Від усвідомлення того, що відгадка весь час знаходилась перед носом, захотілося стукнутися головою об стіл. Зупинило те, що мізків там і так мало залишилось, то ж треба було зберегти хоча б їх, аж доки ми не розберемося з цією ситуацією. 

“Люба Есміно.

Знаю, що зараз у твоїй голові безліч запитань, на які ти шукаєш відповіді, але я не можу розповісти тобі всього. Принаймні не зараз, коли я для тебе не більше ніж керівник та монстр, що вбивав та грабував. Я не збираюсь виправдовуватись чи пояснювати тобі причини своїх дій. Просто знай, що у Вайленсі на тебе чекає мирне життя. Ні я, ні хтось інший, тобі не загрожуватиме. 

Sanctus”

Я закрила очі й відкинулася на спинку стільця. Слова з листа луною звучали в моїй голові, знову і знову повторюючись по колу. Якби я не була впевненою, що це саме він вбив Велса,  ці слова могли б здатися мені справжнім запевненням, від якого ставало б спокійніше. Але в нинішніх обставинах я не могла довіряти ні йому, ні... навіть собі. 

Охайно склавши лист навпіл, я відклала його в сторону аби навіть не бачити перед очима. Зараз він вже не мав ніякого значення. Ті слова, які мали втішити мене, принесли мені хіба що ще більше болю та нерозуміння. Семюель більше не був для мене керівником, не був колегою, не був другом і навіть на повноцінного злочинця не походив. Я могла йому лише приписати отруєння Велса, але це було як вилами по воді. У відділку немає камер як таких, а ті які є — відомі кожному. Я не думаю, що на них щось буде. В мене є лише моє слово проти його слова. 

Очі втомлено зупинилися на крижаних статуях, які стояли коло столу для розтинів, у дальньому кутку кабінету. Це було єдине, що залишилося після смерті Велса. Крижані скульптури — такі самі холодні й бездушні, як і самі спогади про цих людей. Я підійшла до однієї з них, обережно провівши пальцями по поверхні. Вони були дивовижними, майстерно зробленими й нагадували про те, що всі ми прекрасні так чи інакше. 

Думки невблаганно повернулися знову до Самерса. Його смерть була брудною, швидкою, несподіваною — зовсім не такою, якою мала б бути для людини з його талантом й даром. Навіть попри все, що він зробив, він заслуговував на більше. Хоч би яким нещадним він був, у моїй голові не вкладалася його смерть на підлозі камери. Дивлячись знову і знову на лід, мені хотілося чи то розтрощити їх ущент, чи то створити з них монумент. Все одно, ці люди не мали жодної рідної людини у цьому світі. 

На холодній поверхні столу лежала та сама крижана троянда, яку для мене вирізав Велс. Я ледь торкнулася її через кофту й закусила губу. Колись, у дитинстві, я теж втрачала контроль над своїм гнівом. Я теж була сиротою, яка часто стикалася з жорстокістю, і в ті моменти здавалося, що вбивство може бути єдиною відповіддю. Але я знайшла іншу. Хтось допоміг мені, хтось показав, що навіть найтемніші почуття можна контролювати. Але у Велса не було такої людини. У нього нічого не було, крім шматка льоду та нерозділених почуттів до Ароу. 

Десь збоку почулися легкі кроки.  Лоріан мовчки увійшов крізь відчинені двері й присів на край столу. Якийсь час ми обидва слухали тишу, аж доки він все ж таки не вирішив її порушити:

— Як ти? — тихо запитав він, не наважуючись торкнутися моєї долоні. 

— Як Кактус, який зрозумів, що весь цей час ріс не у землі, а в водяній бані.  

— Хочеш вибратись на сушу? — ледь чутно додав чоловік, переплітаючи наші пальці. — Чи вбивати за те, що тобі брехали?

— Щось середнє...

Лоріан відповів не відразу. Якийсь час ми мовчки дивилися на підлогу, торкаючись кісточками чогось надійнішого за наші почуття. А потім я таки наважилася запитати в нього про те, що мене непокоїло:

— Ти зможеш відвести мене у студію Велса? 

— Навіщо? — нарешті обережно запитав він.

— Хочу роздивитись на свіжу голову та дещо взяти. Дещо для його поховання.

— Ти не плануєш робити розтин? — раптом запитав Лоріан, кинувши на мене швидкий погляд. Я відчула, як він шукає в моєму обличчі хоч якусь ознаку того, що я ще тримаюсь. 

— Не бачу сенсу, — відповіла я. — Ми знаємо, як його вбили, і більше доказів нам не знайти. Велс помер від алергії. Цього достатньо, щоб не нівечити його тіло ще більше. 

— Гаразд, якщо ти так хочеш, я відвезу тебе. Але не сьогодні вже, добре? Мені треба доповісти в центральний відділок про...про те, що сталося. Підготувати їм документи та навести тут хоч якийсь лад, — втомлено почав слідчий, наморщивши лоба та потираючи скроні вільною рукою. — Це займе багато часу. Тому давай вже завтра. Добре? 

— Добре, — погодилась, хоча на душі все ще було неспокійно. — Тільки давай не будемо затягувати з цим. Чим швидше вирішимо це, тим краще.

Лоріан злегка посміхнувся, хоча в його очах досі була тривога.

— Я теж хочу, щоб все це закінчилось якнайшвидше, Есміно. Останній місяць моє життя весь час змінюється і я не встигаю за ним. 

— Вибач за це...

— За що, Есміно? Це ж не ти вбивала їх і не ти нишком відпрацьовувала кримінальним авторитетом. Чи я чогось не знаю про тебе? — посміхнувся Рейн, цілуючи мого лоба. — Годі звинувачувати себе у всіх людських гріхах. Ти не несеш відповідальності за почуття та вчинки  людей, які тебе оточують. Тому перестань їсти себе і поїж щось смачненьке, добре? Я послав Джері купити тобі саму смачну у світі шаурму. І ти зобов'язана її з'їсти!

— Я не хочу, Лорі... — тихо промовила, м'яко стукаючись лобом у його губи, щоб голова не гуділа так сильно.