Розділ №28. Закляття німоти

Я сиділа на стільці, дивлячись на чашку з кавою, яку приніс Джері. Вона була гарячою та апетитно парувала, але думки про те, що відбувається, крутилися в голові так швидко, що я майже не відчувала смаку. В моїх долонях  лежав надкушений кекс — та сама заначка  Лоріана, яка мала б додати трохи сил після магічного спустошення силовою хвилею. Я відкусила  шматочок і подумки вичавила з себе посмішку. Лоріан завжди був уважний до таких деталей, хоч і не часто виказував це словами. Його кекси, та бутерброди завжди підіймали мені настрій,  але цього разу навіть лишні кілька сотень калорій не могли зробити ситуацію краще. 

— Я все одно не розумію, чому ми не можемо провести ритуал завтра, Фіалко. Поставимо під охорону тіло, якраз наберешся сил. Ну ж не випарується він сам по собі? — іронічно зауважив перевертень. 

— Якщо наш псих захоче, може і випаруватись, — цілком серйозно відповіла, потираючи шию. — Тобі не здається, що якось у нього аж занадто просто вийшло все це зробити? Магічна присяга мовчання при житті Велса. Поранення. Ким треба бути, щоб поранити настільки сильно горгону, яка може одним поглядом перетворити когось на камінь? 

— Не знаю я, Фіалко...може той йому просто зненацька фінгал поставив, звідки мені це знати? А може ніж нишком жбурнув  і втік. Способів безліч, насправді. 

— Ось тому я маю дізнатися. 

— Яка ж ти вперта, Есміно... — злився Джері. — Добре, якщо тобі так хочеться спілкуватися з небіжчиками, хто я такий, щоб тебе зупинити? Насолоджуйся! — він саркастично підморгнув, удаючи, що йому на це байдуже.

Я відсунула порожню чашку й кинула на нього косий погляд. Джері натомість лише похитав головою, й просто перехилився до стіни, щоб я могла  зосередитись на головному. Схоже, він нарешті таки усвідомив, що сперечатися зі мною не має сенсу. 

— Ти впевнена, що це правильне рішення? — тихо запитав Лоріан, ніби боявся потривожити ритуал ще до його початку.

— Якщо я впевнена в чомусь у цьому світі, то це в тому, що Велс знає набагато більше, ніж встиг сказати, — відповіла я, не відриваючи уваги від підготовки. — І я маю намір отримати ці відповіді, незалежно від того, що ти думаєш.

Лоріан на мить замовк, але його присутність була надто відчутною, я ніби відчувала його погляд шкірою весь той нас коли готувалася. Він ні на мить не заплющував очі весь той час, що я розсипала сіль, розставляла камені та налаштовувалась на обряд. А коли нарешті,  все було готово і я промовила заклинання, він лише більше насупився в очікуванні чогось невідворотного. 

Тіло Велса, як і раніше, лежало на підлозі, але тепер його дух почав пробуджуватися в просторі навколо нас. Повітря в кімнаті охололо, тіні стали густішими, а сіль почала ледь помітно світитися. Я дивилася як він поступово з'являється в повітрі й не могла повірити в те, що бачила. Увесь силует Самерса був вкритим примарними ланцюгами, які огортали його подібно до змій. Певно це було вперше, коли я бачила наживо закляття "Вічного мовчання". Варто було сказати чи почути якесь ключове слово, і магія перекривала йому повітря, аж доки примара не розсіювалась сама собою від болю. 

— Велсе...? — тихо промовила, навіть не знаючи із чого почати. Кожна необачність могла обернутися для нього розщепленням на атоми, а для мене — розчаруванням та жалем. Тому я не додумалась ні до чого розумнішого, як промовити: — Розкажи мені сам все, що можеш. 

— Есміно? — занепокоївся Лоріан, помітивши мою знервованість. — Щось не так?

— Жодного слова, поки я не закінчу ритуал. Взагалі жодного, — мовила грубіше, ніж хотілося й знову перемкнулася на жертву. — Подумай, як... Донести до мене те, що я хочу знати. 

— Ти бачила нас одночасно, — прошепотів він з видимими зусиллями. Його очі зосередилися на мені. — Ти, я... і він. Тут. 

Це «він» зависло в повітрі, мов натяк на щось очевидне, але я не могла зрозуміти, на що. В його словах не вистачало ясності. Я відчула, що відповідь лежала на поверхні, але чи то втома, чи то нерви не давали мені адекватно думати аж доки я не зачепилася поглядом за його пальці, котрі потирали коліна. По моїй спині пробіг холод, від неприємного передчуття. 

— Хто це…? — з напругою запитала я, тільки б не промовити це у своїй голові самій.

— Король... Святий Король, — прошепотів Велс, але знову не міг вимовити ім'я. Його тіло здригалося під тягарем магічного закляття, що перешкоджало йому розкрити правду.

— Троє… Але ми бачились втрьох лише з  Лоріаном і... — раптово мої думки зійшлися на спогаді, коли я вирішила віддячити Велсу та пригостити його кавою після збитих колін, на які він натякав жестом. 

— Есміночко! — почувся крик міс Салі, яка увірвалася знервовано в ізолятор, збиваючи Джері з ніг. — Там містер Санктус просив тобі дещо терміново  передати! 

Як тільки  вона це промовила, дух Велса затрясся від болю і його обличчя викривилося в судомі. Не минуло й хвилини, як ланцюги настільки сильно стали затягуватись, що дух розвіявся на дрібні частки, розсипавшись у повітрі. Закляття, яке тримало його, спрацювало — як тільки міс Нея згадала Санктуса. Я стояла мовчки в центрі кола, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося. У кімнаті панувала повна тиша, а повітря знову стало важким і густим. Місце, де ще хвилину тому був Велс, огорнув легкий туман. Я дивилася на нього і не могла повірити, що це було єдине, що я встигла від нього почути. 

— Що сталося? — спитав Лоріан, підходячи ближче. Його голос був напруженим, а очі блищали від занепокоєння й тривоги.

Я повернулася до міс Салі, стискаючи кулаки, і зробила глибокий вдих. Смак кави ще тримався в роті, але відчуття було таке, ніби світ навколо мене захитався. Хотілося кричати, трощити все, що знаходилося поруч і трішечки вбивати. Хотілося стільки всього наговорити черговій, але я розуміла, що зрештою це не була її провина. Це, скоріше за все, був задум Сема, аби дух нічого не встиг мені розповісти. 

— Есміночко? — притихло запитала міс Салі, протягуючи мені шматок паперу в долонях. — Тут...Сем...лист тобі просив передати. Ось.