Розділ №27. Біль від втрати

Я мчала коридорами відділку, не відчуваючи під ногами підлоги, немов тінь, що зникала у темряві. Повітря було насичене вологим холодом — таким, який проникав під шкіру і змушував усе всередині тремтіти. Я не відчувала втоми, не відчувала страху, що вбивця досі знаходився у цих стінах, ні. Я відчувала лише люту потребу дістатися до слідчого ізолятора якнайшвидше та побачити все своїми очима. Кожен крок  неначе підштовхував мене до безодні — туди, де на мене чекала відповідь, якої я потребувала більше за повітря. А коли я нарешті дісталась  — мало не впала на коліна.

На холодному кахлі лежав зблідлий Велс. Його чорне волосся безладно лежало навколо голови та закривало собою все обличчя. Бліде тіло мало такий вигляд, ніби життя покинуло його кілька секунд тому. Воно ще не охололо повністю, тримало форму, але вже нагадувало воскову фігуру. Я вдивлялася в це і не могла повірити, що якийсь тиждень тому ця сама людина переймалася моїми побитими колінами. 

— Хтось вирішив закінчити гру раніше, — пробурмотіла собі під ніс з іронією, хоча всередині все кипіло від злості. Велс мав відповісти на мої запитання, але  хтось позбавив мене  можливості їх навіть поставити. 

Позаду почувся звук м'яких кроків. Навіть не обертаючись, я знала кому вони належали. Джері завжди пересувався так, ніби готувався до стрибка — тихо й швидко. Він зупинився біля дверей, на мить вдихаючи  повітря на повні груди, а потім підійшов ближче до камери й став уважно вдивлятися разом зі мною на опухле тіло. На холодній підлозі лежав матрац та дивний листок паперу. Поруч валялася  перевернута миска від якоїсь каші та ручка. Ніби падаючи, він зачепив їх та відштовхнув він себе. 

— Ти щось почув? — тихо запитала, не наважуючись  увійти в саму камеру. 

— Нічого особливого, але я не розумію звідки міг взятись запах ліщинових горіхів... — задумливо протягнув Джері, нахмуривши лоба. — З яких це часів у нас для ув'язнених готують вівсянку з фундуком...?

— Ти серйозно, Джері...? — розчаровано закотила очі. — Тебе непокоїть, що йому перед смертю дали нормально поїсти? 

— В тому то й справа, Фіалко. В нас не дають фундук, — серйозно відповів перевертень, повертаючи лице мертвого до мене та прибираючи з нього довгі чорні пасма. —  В цього бовдура обличчя схоже на повітряну кульку. В нього...

— Алергія, — перебила його, задумуючись про спосіб вбивства. — Ми не знали про неї? 

— Не знали... — похилитав головою чоловік. — Його отруїв той, хто його занадто добре знав.

— Святий Король, — промовила пошепки, переступаючи свій біль та підходячи впритул до тіла. Мене розбирала злість. Злість на нього, на Велса та на саму себе, що не прийшла раніше. — Принеси мені сіль з мого кабінету, — грубо наказала я, не обертаючись.

— Сіль? — Джері здавалося не розумів, куди я хилю. — Есміно, ти ж не серйозно? Ти ж не збираєшся...

— Я серйозно, Джері. І я збираюся дізнатися, хто той клятий покидьок, який його отруїв,  — не дала йому договорити. —  Тому йди й принеси мені сіль. 

—  Ти ледве стоїш на ногах, Фіалко? — Джері дивився на мене з тривогою, але я знала, що не мала вибору. Смерть Велса була надто важливою, щоб я могла заплющити на неї очі. — Він нікуди вже не втече, він мертвий. 

— Якщо ти не принесеш мені сіль, Джері, то я сама її знайду, — гаркнула на нього. 

Джері затнувся, але зрозумів, що сперечатися зі мною марно. Він швидко розвернувся і вибіг з кімнати. Як тільки його не стало, я присіла біля тіла Велса і стала оглядати його тіло. Хвостатий мав рацію. У Велса була алергія на фундук, горло розбухло, слизові оболонки червоні, шкіра в плямах. Він просто задихнувся через набряк гортані. Не сама красива смерть для того, хто перетворював своїх жертв у витвір мистецтва. 

В очах майнуло кілька чорних плям. Я невпевнено похитнулась, хапаючись пальцями за залізний прут. Чи то від нервів, чи то від втоми, яка раптово навалилась від розчарування та смутку. В голові наче кіноплівкою стали прокручуватись останні події та дні. Я шукала зрадника. Когось, хто б ніс для мене загрозу. Хто б викликав острах чи поводився дивно. Але на думку спадала лише дивакувата поведінка Сема, який раптово став проявляти свою турботу. Тільки от турбота не була злочином. 

Джері повернувся швидко. Якоїсь миті, він прямо посеред моїх роздумів відчинив двері та віддав у долоні чорний мішечок із сіллю й став свердлити мене поглядом.  Я вдала, ніби зовсім цього не помітила, і почала мовчки малювати контур на підлозі навколо Велса. Кристали тихо хрумкотіли  під пальцями,  формуючи  суцільний, неперервний контур. Я виводила його з особливою обачністю, аби Самерс вже точно не розвіявся, як попередні духи. 

— Есміно, може, ти все-таки подумаєш ще раз? — спробував Джері переконати мене, але я навіть не хотіла  дивитися на нього.

— Про що, Джері?  Велс мертвий. І він помер посеред нашого відділку. Це зробив хтось з наших. І я хочу знати хто, — я не підняла голову, продовжуючи малювати контур. Потім на мить замовчала та продовжила. — Він казав, що над ним стояв якийсь "Святий Король". Такий собі кримінальний авторитет, який брав обдарованих магів, грабував за допомогою них багатіїв та віддавав гроші на дитячі будинки. 

— І тобі здався цей недобитий меценат у панталонах прямо зараз? Ти серйозно? — дивувався Джері. — Мало злочинців у Вайленсі? Чи ти думаєш, що він через день зникне? 

— Цей Король в панталонах, як ти його назвав, відкрив на Велса полювання, коли дізнався, що я у нього. Він його поранив, Джері. І при тому, вони вели за мене перемовини. Розумієш? Я маю знати, якого біса я здалася йому і хто це взагалі такий. Бо наступною можу стати я. 

— Що ж до тебе божевільні так липнуть, Фіалко...? Не Фіалка, а будяк якийсь липучий...! — нервово промовив слідчий. — Він тобі ще щось розповів по цього психа? 

— Не встигнув. Ви прийшли раніше. 

Раптом двері з грюкотом відчинилися, і до кімнати влетів Лоріан. Його обличчя було перекошене від тривоги, а очі блищали від злості. Погляд зачепився за мертве тіло, потім за живу мене, і напруга на очах стала зникати. Аж доки Рейн не помітив сольовий контур навколо жертви.