Розділ №25. Найм'якше плече

Надокучливе гудіння в голові змушувало мружитись від бажання оглухнути. Кожна клітинка тіла віддавалась болем, ніби мене вальцювали як тісто весь той час, поки я була непритомною. Десь за стіною чувся шум від кип'ячого електричного чайника. Я  повільно відкрила очі, щоб роздивитись куди мене занесло цього разу, і відразу ж пошкодувала про те, що зуміла це зробити. Болісний спалах пронісся крізь повіки, ніби хтось безжалісно поклав під них голки, які тепер шкрябали око з кожним рухом. 

Нова спроба отямитись викликала більше приємних емоцій. Принаймні цього разу я зрозуміла, що опинилася у квартирі Лоріана, а не на якомусь складі. Десь збоку почулися тихі кроки та занепокоєний прихриплий голос Рейна:

— Добрий ранок... Як себе почуваєш…?

— Мрію про зілля тимчасової смерті,  — пробурмотіла, намагаючись не відкривати очі занадто часто.  — З ним принаймні помирати було не так болісно і значно спокійніше. 

—  І то правда, — визнав Рейн, сідаючи біля мене на ліжко й обережно допомагаючи мені здійнятись. — Тоді я хоча б знав, де ти лежиш і що скоро воскреснеш. 

— Вибач за це, — ніяково відповіла, все ще не наважуючись перевести погляд на чоловіка. Не хотілося визнавати, що мене обвели кругом пальця як маленьку дівчинку.  — Варто було краще думати своєю дурною головою. 

— Вона зовсім не дурна, — сказав Лоріан, вкладаючи в мої бліді долоні теплу каву. Від подібної неочікуваності відразу ж потепліло на серці і я стала ковтати свою панацею від усіх проблем цього світу. — Ти не могла передбачити цього. Та й навряд чи взагалі хтось би зміг. Ми не всесильні.  

— Інколи я дуже сильно шкодую про це, — тихо зізналася, згадуючи пояснення Самерса. І чому злочинці завжди мали ту саму дурну сторону, через яку їх хотілося скоріше обійняти та пошкодувати. ніж посадити у в'язницю…? — Хочеться стерти долонею всю несправедливість та дурість, на яку йдуть люди. 

— Ти про Велса…? — втомлено запитав Лоріан, відхиляючись на бильце. Я мовчки допивала свої ліки та намагалася зібрати в купу слова. Виходило погано, але після пояснень, погляд Рейна змінився. — Тільки не кажи, що зібралася в такому стані йти у відділок. 

— Не скажу, — знизала плечима, ані краплі не лукавлячи. 

— Але зробиш це? — проникливо схопився Лорі за надто згодливу інтонацію. Не дарма слідчий. — Після всього, що сталося? В такому стані? 

— Зроблю, — твердо погодилась, не бачачи сенсу приховувати свої плани. — Він знає більше, ніж ми могли б подумати. І я хочу нарешті скласти цей клятий пазл у своїй голові. 

— Есміно... Ти ледь на ногах тримаєшся, а хочеш іти до відділку?! — у голосі Рейна відчувалася нестримана тривога. Він повернувся від мене та мало не простогнав. — Ти маєш спочатку відпочити, поїсти та стати схожою на звичайного недобитого зомбі, а не на добитого важкими робочими буднями некроманта! 

— Але ти ж все одно мене любиш? — ледь посміхнулась, поставивши риторичне питання. Він незадоволено підтиснув губи та втомлено видихнув. 

— Що цей бовдур тобі такого наговорив, що ти з однієї могили лізеш в іншу? — перевів він серйозний погляд. Тікати від прямого питання мені зовсім не хотілося, тому якийсь час я в подробицях розповідала йому цікаві деталі, які випливли в полоні. З кожною хвилиною смарагдові очі темніли від злості. — Навіщо якомусь хворому на голову мафіозі захищати тебе...? 

— Гадки не маю. Мене більше цікавить хто це і чим така неочікувано "приємна увага" може для мене обернутися...

— Добре, вмовила... — ледь засмучено промовив Лоріан, стаючи на мою сторону. — Але ми підемо тільки тоді, коли ти нормально поїси. 

— Ти читаєш мої думки! — посміхнулася Рейну і, не чекаючи відповіді, попрямувала на запах смакоти. — Якраз хотіла наїстись і швидше розібратися з цим всім. 

Прохолодний коридор віддавався комашками по шкірі. Чим ближче я підходила до кухні, тим гучніше  мій шлунок просив врятувати його від виснаження. Кілька днів безперервного сну пішли на користь. Цього разу оживати було значно легше. Побачивши накритий стіл — взагалі ніби крила виросли. Сам Рейн теж не відставав, бо його живіт просив милосердя ні краплі не тихіше за мій.  Певно поки він готував, теж добряче зголоднів. 

— Не знала, що в тебе такі кулінарні таланти, — усміхнулася, сідаючи за стіл і намагаючись хоч трохи розвеселити його.

— Є багато речей, про які ти ще не знаєш, — відповів Лоріан, підморгуючи й стаючи до плити.  Перевернувши на сковорідці кілька скибок бекону, він посміхнувся та позіхнув. —  Як бачиш, в мене теж є задатки до некромантії. Воскресаю всілякими омлетами милих колючок.

— Це майже магія! — не втрималась і розсміялась на всю кухню. Сміх віддавався болем в грудях, тому я спробувала зробити серйозний вираз обличчя. — Навіть я на таке не здатна!

— Зате ти здатна в мене викликати бажання, — промовив глибоким голосом Рейн, ставлячи переді мною тарілку з гарячим  омлетом, а потім раптово відстороняючись. Мої очі на мить затримались на його губах і я пожалкувала, що не встигла притягнути його  ближче для поцілунку. — Жити, звичайно. 

— Безсовісний спокусник. 

— Ані краплі. Їж, люба, — м'яко промовив він, сідаючи напроти й з насолодою облизуючи виделку. Міцні пальці м'яко опустилися поверх моїх. На передпліччі набухли вени, приковуючи до себе погляд не гірше привабливого голосу. — Набирайся сил для походу у відділок. 

— Відтягуєш невідворотне? 

— Даю тобі декілька лишніх хвилин на відпочинок, — чесно зізнався Лоріан, розслабляючись на стільці та спокійно доїдаючи свій сніданок. — Я сильно злякався, коли ти зникла. Настільки, що мало не побив Джері за те, що він додумався тебе залишити одну. 

— Думаєш якби він там був, щось змінилося? — розсміялась, відверто кепкуючи з картинки в голові. — Навряд чи Велсу більше сподобалася б нахабна тушка Джері! Він же й статуєю доколупав би його! 

— Вони вартують один одного, — буркнув Лоріан. — Принаймні ні того, ні того мені не шкода. А от тебе...