Розділ №24. Сповідь приреченого

Темрява поступово розсіювалась в очах, ніби хтось стягував з повік чорний сатин. Прокидаючись знову на чужому ліжку, перше, що я відмітила для себе — темряву. Чергова ніч, яка огортала дах, ніби я й зовсім не засинала. Ніби нічого й не змінилось. Повіки важко відкрилися, намагаючись сфокусуватись на розмитих образах, що оточували примарними тінями зі всіх сторін. Кімната була закутаною в глибокі тіні, через які не вдавалося зосередитись, аж доки свідомість остаточно не повернулася. 

 Через щілини в стелі пробивалися тьмяні промені світла, які відображалися на уламках крижаних статуй. Ще нещодавно вони були витворами мистецтва — величні, кришталеві та нагадували про холодну вбивчу красу. А зараз від них не залишилося майже нічого крім гострих шматочків. Погляд важко опустився на одну з розтрощених скульптур. Вона була майже повністю розбитою та мала форму витонченої жінки, яка витягувала руки в пострілі з лука. Колись її обличчя відображало спокій та холодну рішучість, але тепер  нагадувала скоріше розламані мрії. Такі ж, якою я відчувала себе в цей момент.

Зробивши кілька глибоких подихів, я спробувала сісти на ліжку. Важка голова все ще гуділа. В плечах  відчувався біль, а тіло нещадно заніміло.  Десь внизу, на підлозі, мій погляд зачепився за пораненого  Велса.  Майже чорна кров сочилася з плеча. Між його тонкими пальцями, виднівся шматок розірваної сорочки.  Він сидів із заплющеними повіками, притиснувшись спиною до стіни й важко дихав. Його долоні були збиті до м’яса. Брови насуплені. Почувши шум, холодні очі розплющились, помітили мою чергову спробу здійнятися з ліжка,  та виснажено закрились назад.

— Що сталося? — голос був слабким, схожим на шепіт, але цього виявилося достатньо, щоб привернути увагу чоловіка знову.

Велс приречено підняв голову, обводячи мене байдужим поглядом. Його обличчя здавалося ще блідішим, ніж зазвичай. Волосся сплуталося від поту й прилипло до чола. А душа. схоже, була розбита вщент. Я не чекала, що він відповість. Скоріше вже сподівалася, що він не заморозить мене перш ніж я встигну покликати когось на допомогу аби врятуватись самій та врятувати його. А для цього варто було протримати його у свідомості якомога довше.

— Велсе…?

— Черговий копняк від долі, — його іронічний голос був приглушений, але навіть у цьому слабкому звучанні відчувався біль.  — Хочеш додати?

— Хіба що після гарної вечері…

Нервово прикусивши губу, я таки зуміла здійнятися з нагрітого місця. Стояти на ногах як і того разу було ще тим квестом, але я старалася зі всіх сил аби нічого не збити та підійти до Велса, щоб розглянути рану зблизька. Виглядало не так страшно, як здалося на початку, але без лікаря все одно не обійтись. Він мав кров горгони й будь-який мій дотик до його нього міг закінчитись для мене вічним полоном на робочому місці після скам'яніння. А ще,  було схоже на те, що сам Велс не дуже то й хотів тепер жити, раз знищив все те, над чим працював стільки часу. Відверто кажучи, я не мала жодної гадки, хто б міг розчулити серійного вбивцю на подібний емоційний стан. Навіть дивитися на нього було боляче. 

— Якщо збирався померти, треба було робити це більш вишукано, — тихо буркнула, дотягуючись пальцями до шматка штори та намагаючись відірвати смужку. Виходило погано, тому довелося ще шкутильгати до столу за ножем. — Після твоєї персональної  виставки в моєму морзі, твоя недобита тушка взагалі не викликає жодних захопливих емоцій.

— Я і не намагався, — Велс знову криво посміхнувся, хоча біль явно відображався на його обличчі. — Дурний збіг обставин.

— Воно і видно. Не підготував собі крижану ванну? — мої слова були сповнені сарказму, але злитись по справжньому не виходило. Чомусь було до чортиків шкода його, попри все те, що він примудрився натворити.  — Чи ти надаєш перевагу більш вишуканій смерті?

— Ти, щоб знала, — почулося іронічно в напівтемряві. — Мрію про кремацію. Щоб розвіятись по світу попелом, пробиратись у легені живих істот та отруювати їхнє життя собою й надалі.

— З такою фантазією тобі треба було книжки писати, а не ліпити — заробив би статки, — пальці обережно обмотали пов'язку на руці та не торкаючись тіла стали затягувати її.  Гостре лице зморщилось, виглядаючи ще більш хворим. Після двох діб голодування, така невеличка помста викликала дуже приємні емоції. —  Для чого треба було вигадувати таку хитромудру схему, якщо зібрався так легко померти?

— Був дурним.

— Не схоже, що ти порозумнішав сильно з того часу, — буркнула, залишаючи викрадача в спокої. — Сповідатись не хочеш перед відключкою? Тобі треба в лікарню. А з мене лікар поганий. Максимум можу запропонувати тобі повільну смерть від заржавілого ножа. Але можуть відкачати.

— А ще некромантка, — мало не розсміявся Велс, міняючись на обличчі. — Хто б міг подумати, що ти така жорстока. А як же всі ті розмови про милостиву смерть?

Мій погляд зачепився за холодний піт на блідій шкірі. Хотілося б пожартувати ще, але не було схоже, що Велс протягне довго в такому стані. Тому я закусила свою губу й змінила тему:

— …хто такий Святий Король, Велсе? — серйозно запитала, повертаючись до наболілого та  шукаючи телефон чи ще щось, що б могло допомогти врятувати мій зад із цього богом забутого місця. — Навіщо ти йому здався? І чому ти казав, що я його розмінна монета?

— Не питай того, на що я не можу відповісти, — байдуже видав Велс.

— Магічна присяга? — кмітливо здогадалася. — Тоді розкажи так, щоб вона не спрацювала. Чомусь я впевнена, що ти знаєш як це зробити. Чого-чого, а фантазії в тебе вдосталь.

— Він рятує магів подібних до мене, — так само холодно відповів чоловік, даючи зрозуміти, що не скаже більше ніж може розповісти без якихось наслідків для себе. — Свого часу він відкрив мені інший світ та дав дах над головою. Ми з Ейрою допомагали йому робити дрібні чудеса для інших сиріт.

— Крадучи в багатих і передаючи гроші бідним? — скептично вичавила з себе посмішку, згадуючи розповіді про серії крадіжок. — Ейра була тим самим менталом, який стирав господарем пам'ять?