Розділ №23. Крижана королева на полі

Тиша віддавалась дратівливим гулом у вухах. Очі нестерпно пекло від сухості. Тіло заніміло та поступово відходило від ефіру горгони, віддаючись в кінцівках сотнями голок котрі впивались у шкіру.  Я лежала на прохолодному ліжку в якомусь величезному приміщенні зі скляним дахом та дивилася угору. Десь там, за дерев'яною рамою, було видно як ніч вступила у свої права. Темрява заполонила простір, а десь з-за хмар виднівся тонкий місяць. Я проспала щонайменше день. І чого вже там, мене щиро дивувало, що я досі жива, відносно ціла та в теплі, а не замерзаю на смерть на якомусь постаменті. 

Здійматись із нагрітого місця було вкрай важко. Ні руки, ні ноги не слухались і доводилось докладати купу зусиль, щоб просто сісти. Але воно того вартувало. Як тільки я змогла нарешті вмоститись та роздивитись місце, де знаходилась, мою мову відняло. Це була особиста майстерня Велса, яка більше була схожою на музей. То тут то там стояли статуї витесані із льоду та скоріше за все, змішані з тією ж кров'ю горгони, аби не розтанули. Це були абсолютно різні істоти, але я майже фізично відчувала, що він не створював їх з голови. Ці льодяні скульптури мали прототипи. Не могли не мати. Бо таку реалістичність деталей неможливо було вигадати самому. Єдине, що мене цікавило — чи живі вони ще залишились після цього позування, чи ні. 

Погляд зачепився за велику, незавершену статую, оточену різьбленими інструментами майстра, що лежали на дерев’яному столі. Вони були вкриті памороззю. Гострі леза блищали, ледь вкриті червоними краплями крові. Я дивилася на все це й не могла відірватися.

— Подобається? — почулося збоку, змушуючи стрепенутись від неочікуваності. Повернувшись на голос, переді мною опинився Велс, який саме попивав з чашки каву й прямував до того самого столу.  — Хочеш…? Не така смачна, як у Коула, але збадьоритись допоможе. 

— Бадьорі статуї зручніше вбивати? — саркастично пробубніла собі під ніс та потерла пальцями скроні. Клятий резерв зжер останні крихти, котрі я ще зранку в себе закинула й тепер в очах нещадно темніло й нудило. — Хоча краще вже помирати на повний шлунок. Я в тебе ще он те тістечко з'їм, яке на столі. 

Велс здивовано здійняв брови, від такої нахабності, відпив свою каву та став дивитись як я кволо встаю на ноги. В очах різко потемніло і я схопилася за дерев'яну балку ліжка, мало не падаючи на крижані крихти, розсипані по всій підлозі. Ні, в такому стані я не те що змагатись із ним не змогла б, я б навіть не дійшла до виходу з майстерні. То ж спочатку треба було поїсти, а потім вже думати як помирати, або  битись. Чи для чого він ще мене сюди затягнув? 

Ноги майже не слухалися. Кожен крок видавався настільки важким, що доповзши до краю ліжка, я здалася й знову сперлась на матрац. Серце неприємно стиснулося, віддаючи гострими голками між ребер та занімілими пальцями. Велс дивився на все це з якимось божевільним інтересом та дивним співчуттям. І дивитись на ці страждання не хотів, і добити було шкода. 

— Не дивись так на мене, я не зовсім божевільна. Я просто обдарована більше ніж треба та  голодна, — буркнула собі під ніс. Чоловік косо подивився на ще одну мою спробу здійнятись й похилитав головою. Потім взяв тістечко, недопиту каву й поставив коло мене на невеличкий стілець й пішов назад працювати. — Дякую… 

— Для того, кого викрали, ти себе досить комфортно почуваєшся, — промовив байдужим тоном Велс, ігноруючи мої слова та покриваючи й далі тріщини на статуї. — Мала вже подібний досвід? 

— Не мала… Зате мала досвід голодування в притулку та магічної коми через виснаження. І, відверто кажучи, я обрала б замерзати на смерть з комфортом та повним шлунком, щоб не було так погано, — знизала плечима, поїдаючи у швидкому темпі тістечко й запиваючи теплою кавою. Шлунок зводило спазмами, вимагаючи додаткової порції. Після тривалого голодування, він, схоже, хотів запастись на майбутнє. Шкода, що в шлунку не було мізків й він не розумів, що цього “майбутнього” скоріш за все не буде. — А в тебе більше нічого немає…? 

— Що, такий великий резерв? — співчутливо запитав мій викрадач та відхилився на спинку. Цього разу його очі мали інакший вигляд. За чорним тлом виднілися блакитні іскри. Ніби раніше він приховував їх. — Будеш занадто довго дивитись, знову перетворишся на камінь й так і помреш голодною. 

— Добре, не буду! — поспішила відвести погляд, тільки б не помирати голодною. Спершу поїм, а потім вже буду шукати собі ситої смерті. — Тільки дай щось ще поїсти, бо голова зараз вибухне. Я ще з того зранку нічого не їла. 

— Що за жертва така...спочатку по лобі дала, а тепер об'їдає, — закотив веселіше очі маніяк, встаючи з нагрітого місця та прямуючи до якихось шаф. Він дістав з однієї із них пачку макаронів швидкого приготування, потім перевів погляд на мої жалісливі очі й взяв дві. — Тобі запарити чи так гризтимеш? 

— Так погризу, дякую, — аж засвітилася від щастя. Хто б там що не казав, а я знала багато істот,  яких подібна шкідлива їжа рятувала від голоду. В такі моменти, це був дар з небес і я не могла не радіти йому. — А ще однієї немає…?

— Ти що, три з'їси?   — скосив погляд Велс та категорично закрив шафу, жмакаючи в долонях макарони. Певно я мала зовсім кволий вигляд, раз навіть маніяк мене пошкодував та вирішив допомогти поїсти. — Тобі ж потім погано стане від переїдання. 

— Припустимо, що мені стане дуже добре, якщо я наїмся, — протягнула, беручи з подряпаних рук їжу та змішуючи з приправою. Шматочок полетів у рот і я аж заплющила очі від насолоди. — Але я взагалі-то хотіла запропонувати й тобі поїсти. Все ж таки я з'їла твоє тістечко. Якось негарно вийшло. 

— А ти не зовсім безнадійна, — повеселішав Велс, крокуючи назад до своїх запасів та сідаючи на своє нагріте місце, щоб скласти мені компанію. По приміщенню пронісся синхронний хрумкіт. — Так і не скажеш...

— Що не скажеш…? — не зрозуміла. Якось всі думки залишались прикованими до важливішого — до їжі.