Розділ №22. Байдужість

Маленькі кристали солі повільно танули на замерзлій сцені. Десь згори продував безжалісний вітер, доносячи протягом ледь чутний запах кондитерської, яка знаходилася нижче вуличкою. Запах кориці та ванілі доносився навіть сюди й перебивав затхлість приміщення. Мої пальці обережно торкнулися підлоги, роздивляючись затерті сліди від взуття дуже великого розміру. Наш маніяк очевидно був чоловіком або ж дуже високою та сильною жінкою. Судячи з волосини, яку я знайшла на попередній жертві, вбивця ще й мала чорне  волосся до плечей. 

Вирішивши не будувати догадки з мізерних доказів, я тихо прошепотіла закляття й стала чекати появи духа. Хотілося вірити, що він зможе пояснити щось більше за те, що ми вже знали. Хоча, якщо вже говорити відверто, я не сильно на це сподівалася. Наш маніяк вмів планувати свої злочини й робив це досить вишукано. Він залишав лише ті докази, які хотів аби ми побачили. От як та троянда, що лежала зараз в пакеті на одному з крісел та чекала свого часу. Я була впевненою, що він слідкував за ходом розслідування, і вона була таким собі "презентом" для нас. 

Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж прозоре тло відділилося від чергової крижаної королеви й почало оживати. Спочатку з'явився розмитий силует, а потім поступово сформувалися чіткі риси тіла.  Першим, що привернуло мою увагу в жертви був страх. На відміну від зухвалої менталістки та розгубленої Салії, ця дівчина ніби знову пережила момент влучання і як тільки усвідомила, де опинилася, спробувала відсторонитися від чогось. А потім, коли зрозуміла, що вона мертва, перевела в мою сторону важкий погляд, ніби шукаючи підтвердження. А отримавши мій повільний кивок головою — трішки заспокоїлась. 

Навряд чи по мені було видно, що я зі слідчих, але некромантів усі духи сприймали однаково — приречено, нервово,  ніби особистого психолога, котрий єдиний з усіх міг їх почути. Так, деякі духи відчайдушно хапалися за нас й прагнули здійснити останню волю. Прагнули захопити наше тіло чи докричатися. Але зрештою...їх всіх було шкода. 

— Як тебе звати? — тихо запитала, щоб якось перемкнутися з нав'язливих думок. — Ти пам'ятаєш ким була?

— Адела, — ледь чутно промовила дівчина, рефлекторно потираючи шкіру над грудьми, куди й влучив злочинець. — Адела Лаудер. Я...співачка. Принаймні була нею, поки він не...

— Він? Це був чоловік? — схопилася за слова жертви, підіймаючись з місця. Як їй вдалося запам'ятати себе? Так ще й дізнатися стать вбивці? — Ти бачила його? Знала раніше? 

— Ні, — похитала головою Ела, — він просто вистрілив у мене з партеру, коли я репетирувала. А потім, коли я вже не могла поворухнутися, спустився на сцену й показав своє обличчя. 

— Яким він був? — нетерпляче випитувала деталі, шукаючи підозрюваного. Адела була знахідкою. Ключем, до таємниці цих вбивств. — У що одягнений? На кого схожий? 

— Чорне волосся до плечей...бліда шкіра... Пронизливі очі, як два онікси. А ще...він був дуже худим та високим! Таким високим, що я б ледь могла дотягнутися рукою до його голови, — згадувала дівчина, поки я уявляла собі вбивцю. — А ще, він мав ледь помітний синяк на лобі. Ніби вдарився об щось...

— Синяк кажеш...? — здивовано перепитала, згадуючи, як нещодавно збила Велса...Він на диво підходив під опис, який давала Адела. Але... навіщо це йому? — Він щось говорив тобі? 

— Казав, що залишив подарунок тій, що зможе його зрозуміти та побачити щось прекрасне навіть в шматку льоду, — спантеличено пригадувала Адела. — Я спочатку не розуміла, до чого він почав говорити про нього, а потім...

— Він пробив стелю, щоб дощ та сніг зробили свою справу... — констатувала вже очевидний факт. — І ти стояла під ними, аж доки твоє серце не замерзло вщент... Хочеш, аби я щось передала твоїм рідним чи щось зробила...? 

— У мене нікого немає, — тихіше додала вона. — Я виросла в дитячому будинку серед магів. 

— Ти маєш дар? — зацікавлено запитала, шукаючи якісь ознаки.

— Крихти. Такі мізерні, що навіть Святий Король не захотів забрати мене...але чого там. Мені ніколи не щастило, — примара на мить прикрила обличчя долонями заливаючись сльозами. — Деяким людям краще було б ніколи не народжуватись, правда? 

— Чому ти так думаєш...? — щось всередині стиснулись, викликаючи жаль. 

— Краще думати вже так, ніж розуміти, що єдине для чого я з'явилася в цьому світі — це стати крижаною статуєю якогось божевільного, — мої очі повільно опустилися вниз, на контур який майже розтанув. Дівчина перехопила його і сумно посміхнулася. — Сподіваюсь в наступному житті, мене чекатиме щось краще за це. Я втомилась, некромантко...

Адела здійняла бліде обличчя угору, роздивляючись дірку в даху. Крізь неї пробивалися промені світла, ледь помітно прориваючись і крізь її дух. Здавалося, що вона вже прямує кудись в інше життя. Те, де вона знайде сім'ю, людей, котрі б її цінували та давали б сенс жити. Я дивилась на неї, шепочучи закляття й не могла відірвати погляду. Навіть фіолетова магія, котра стала огортати шкіру, не завдавала такого болю як зазвичай. А, можливо, мені просто було настільки шкода її, що навіть власний біль не був таким гострим. 

Як тільки примара дівчини розтанула в повітрі, я спустилася зі сцени та взяла в долоні пакет з доказами. Було дивно усвідомлювати, що моїм маніяком скоріш за все виявився Велс. Але це пояснювало неочікуваний подарунок, котрий зараз лежав у моїх долонях. Пояснювало його розмови про смерть та прекрасне. І я навіть зрозуміла, чому від нього не тхнуло смертю, як зазвичай від інших вбивць. Можливо він і вбивав свої жертви, але смерть скоріше була лише наслідком. Усе, що він робив насправді — знерухомлював та залишав наодинці з собою та долею. 

Чому про Аделу ніхто не згадав за ці дні? Чому не знайшлось жодної живої істоти, яка б подумала про неї? Чому не було нікого, хто б заявив про зникнення Салії або ж Ейри? Бо вони нікому не були потрібні. Всі троє, разом з Ароу були вихідцями з дитячого будинку і щось мені підказувало, що сам Велс був теж звідти. Він знав, що їх не шукатимуть. Знав, що за ними не прийдуть. Знав, що всім буде байдуже за їхню  смерть чи життя. Це було місце, в якому треба було померти, аби комусь до тебе стало діло. Я пройшла це на своєму досвіді, ще коли була маленькою. Нас настільки погано забезпечували, що через малі порції я постійно знаходилась на межі магічного вигорання й одного дня це таки сталося.