Розділ №21. Любі маніяки

В народі часто любили казати, що життя схоже на зебру — чорна смужка, біла смужка, а в кінці хвіст. На жаль, в некромантів було своє бачення, не таке романтичне. Ми порівнювали життя з кладовищем. Куди не ступиш  —  потрапиш або на свіжу могилу, або на стару, або на нечисть, яка тебе розбудить, коли ти випадково заснеш примостившись до склепу чолом. Так було і цього ранку. Тільки замість нещасного зомбі,  якого можна було впокоїти на законних правах, мене розбудила міс Салі з новою справою. І от її мені вмертвити не дозволяла ні совість, ні інтуїція, яка підказувала, що вона все одно воскресне до робочої зміни. Робити було нічого, і я схопивши енергетичний батончик, викликала таксі до місця злочину. 

Чудодійна мазь Рейна творила дива. Набряк з колін майже зійшов, потертості вкрилися шкіркою і навіть почервоніння трохи спало. Але через праве коліно я все ще шкутильгала як старенька бабця. Тільки не та, яка доганяла тролейбус із мішком на плечах, а та, яка вперто скреготала зубами і йшла на роботу. В моєму випадку, це був місцевий театр, який закрили на реконструкцію ще літом. Не думаю, що там хоч щось відновили за цей час. Навпаки — скоріше вирішили доламати. Це місце навіть стрічкою не було сенсу огороджувати, бо тут ходили ще рідше, ніж в храмі. Диво, що хтось взагалі помітив неладне. Він стояв далеко від людних місць,  серед невеличкого лісу й здавалося наче засохлі дерева поступово поглинали його. Колись величний, тепер він нагадував тінь минулого. Великі колони, які тримали на собі дах, поросли дикими виноградними лозами, і серед них просочувалися примарні промені, створюючи враження, ніби самі стіни театру перетворювались на примару.

Мої ноги повільно ступали напівзруйнованими кам'яними сходами, які вели до величезних різьблених дверей, що зараз були наполовину відкриті, ховаючи темряву в собі. Як тільки я увійшла крізь них, мене пройняв холодний протяг який дув з величезної дірки в даху. Через постійні зміни погоди, простора зала нагадувала льодяний стадіон — навіть віддалені речі були вкриті тонкою кригою. Що вже казати про дівчину, яка стояла на сцені прямо під тією злощасною діркою.  Її біляве волосся було заплетене у дві коси, а на лиці застиг спокій. Губи розплющені, ніби вона співала.  З тонких рук, розведених в сторони, звисали довгі бурульки.  Нова жертва однозначно замерзла після влучання. Цього разу у вбивці було вдосталь часу, аби зробити все "вірно". 

Дошкутильгавши до самої сцени, мій погляд зачепився за ще одну деталь, яка раніше була непомітна. Перед живою статуєю лежала ледь рожева троянда, витесана з льоду. На відміну від дівчини, яка замерзала "природним шляхом", цю річ створювали самостійно. Я чітко бачила гострі краї зрізів, підтанулі краї пелюсток, яких торкався злочинець. Це була ручна робота істоти, яка вміла бачити прекрасне навіть у потворних та жахливих речах. На додаток, мій маніяк додумався створити її на основі ефіру горгони, аби вона не розтанула найближчим часом. Скоріш за все, він влив у неї добряче своєї крові, перш ніж взятися до роботи, а потім ще й додатково вкрив магією.

Мої пальці зачаровано потягнулися до витвору мистецтва, аж раптом почувся голос з-за спини: 

— Не псуй докази, Фіалко, — мовив Джері, оминаючи мене та ховаючи троянду в прозорий пакет для доказів. — І не шастай одна до місця злочину, якщо тобі ще не набридло жити. 

— Я схожа на беззахисну маленьку дівчинку, яку можуть вкрасти? — образливо буркнула й відібрала у свої руки зачіпку, яку однозначно залишили тут для мене. — Повір мені, Джері. Якби наш маніяк хотів поцупити мою кістляву тушку, він би поцупив її вже давно. Всього то потрібно вистрілити дротиком та закинути моє тіло в якусь машину. З його навичками це просто. При потребі, він нас всіх міг знерухомити таким чином й не один раз. Ти так не гадаєш?

— Може й так, але це не привід бути необачною. Якби міс Салі випадково не промовилась, що відіслала тебе сюди, ти б так і мерзла б тут одна, — ніяк не міг вгамуватися перевертень, насторожено оглядаючись по сторонах.  

— Хочеш померзнути зі мною? — по-доброму розсміялась, відчуваючи турботу цього нахаби.  — Краще давай роздивимось місце злочину. Може знайдемо якусь зачіпку. 

— Ні, шукати докази буду я, а ти викликай дух цієї дівчинки. А то на ній стільки льоду, що поки наші доставлять її у відділок, пройде ціла вічність, — казав собі під ніс перевертень, блукаючи між роздертими заледенілими кріслами. — Та й в тебе у лабораторній немає вже куди складати ці статуї. А холодрига в ній така, ніби в могилі зимою. 

— А тобі-то звідки знати, яка там температура? — поцікавилась, піднімаючи угору лице. 

Ледь помітне проміння торкнулося очей, змушуючи трохи примружитись, щоб сфокусуватися на деталях. Дошки в стелі  з одного боку виглядали значно пошарпаними та згнилими. З них загрозливо звисали величезні бурульки, ніби от-от мали звалитися від своєї ваги. А от над дівчиною злами були свіжими. Ніби злочинець навмисно доламав діру, аби природа швидше зробила свою справу. 

— Якось довелося ловити молодого некроманта, який розкрадав свіжі могили. Санктус не додумався ні до чого кращого, ніж засадити мене зимою в труну і почекати коли той прийде, — цілком серйозно промовив Джері, викликаючи щире здивування. — А знаєш, що сказав Рейн, коли мене ховали?

— Боюся навіть уявити, — ані краплі не збрехала. Після нових фактів про Сема, було лячно навіть допустити що мені ще розкажуть про цю божевільну “сімейку” слідчих.  

— Твій коханий мовив, щоб я насолоджувався  відпочинком на тому світі, бо на цьому — мені ніхто не дасть відпустку, — покривлявся він. — А потім додав, що написав заяву на тиждень і наступну справу я вестиму сам. 

— В чомусь я його розумію. Це не сама спокійна робота зі стабільним робочим графіком, — розвела руками дістаючи сіль із сумки. Розстеляти контур тут було не самою розумною ідеєю, бо довго вона не простояла б, але Джері мав рацію — тягнути у відділок було ще дурнішою ідеєю.  — Я з вами не так довго, а вже не один раз бачила, як слідчих викликали посеред ночі. Й ніхто із нас не може завчасно знати, коли це відбудеться.