Розділ №18. Прекрасні створіння

Ніколи не любила початок весни. Це була саме та пора року, коли в зимовій куртці вже спекотно, а в осінній — ще холодно. До того ж постійно стрибала температура на вулиці й снігові заметілі легко могли перетворитись на дощ. Про кашу під ногами взагалі краще було не згадувати. Бо ранішній гололід на очах перетворювався в калюжі, а ті, своєю чергою, до вечора замерзали у ковзанки.

Ось так і сталося, що на самому підході до кав'ярні я підковзнулась на кахельному покритті й схопилась за ручку дверей, феєрично падаючи  на порозі. Певно якби не теплий одяг та м'якенька куртка, звук від падіння був  би значно гучнішим, а так, я рухнула на підлогу досить тихо. Принаймні Коул, який заснув прямо за стійкою, лишень промукав щось крізь сон та зручніше спробував вмоститись на маленькому стільчику. 

Потираючи пришиблену п'яту точку, я ніяково озирнулась по сторонах і не побачила жодного відвідувача. Табличка так само яскраво світилась, запрошуючи гостей до закладу. Стало якось ніяково за те, що я фактично увірвалась сюди й мало не розбудила чоловіка. Сьогодні він мав аж занадто виснажений вигляд, ніби всю ніч готував, а не лежав у ліжку. Тому я вирішила тихо здійнятись, перевернути табличку й дати можливість йому відпочити. Аби такі ж невдачливі нелюди не зіпсували йому відпочинок.

Варто було мені потягнутись рукою до напису "Високоякісна отрута до ваших послуг", як по ту сторону скла з'явився силует й потягнув за ручку. Не очікувавши такого підступу, я не встигла відпустити її та звалилася назад на вулицю, поверх чоловіка. Ним виявився вчорашній співмешканець Коула, який рефлекторно підхопив мене за голову, аби я не стукнулась ні об що. Його очі були міцно заплющені, на щоках від злості з'явились ледь помітні ямочки. Я так і бачила субтитри в його голові — "За що це мені?". 

— Коли ви пропонували тіло, я думав, що ви говорите про чуже і мертве, а не своє, — ледь вичавив із себе містер Велс, повільно вдихаючи повітря у груди. Я спробувала здійнятись з нього, але обережно зовсім не виходило і я рухнула назад.  — Хоча, вашими зусиллями, жити вам залишилося зовсім мало...

— Плануєте мене добити, щоб не мучилась? — нервово запитала, скочуючись  поруч на лід. Побиті коліна віддавались болем. Це ж треба було примудритися двічі за день  побити їх? — У мене заміни немає на роботі. Почекайте, доки закінчу всі справи. 

— Якщо я вас вб'ю зараз, то на роботу йти взагалі не доведеться, — зауважив Велс та встав, стріпуючи з себе брудний сніг. Пронизливі очі розплющились, знаходячи мене поглядом. Він протягнув руку і тихіше додав, — хотіли б стати моєю жертвою? 

— М? — здивувалась від питання й шкутильгаючи встала. Коліна боліли жахливо після таких пригод. — Боюсь, якщо я стану вашою жертвою, то все одно потраплю на роботу. В будь-якому випадку. 

— Хоча б перестанете збивати людей із ніг, — холодно відповів він, заходячи у кав'ярню. Але не встигла я ще розплющити свого рота, аби попередити про Коула, як той посміхнувся і мало не вигукнув, — Вставай, пташко! 

— Якого біса... — простогнав Коул, підриваючись з місця. — Що це було?

— Наша бабця знайшла собі нових квартирантів. Завтра зранку халупа має бути пуста, інакше все полетить з вікна. Вона хотіла ще зранку все викинути, але я переконав її дати трохи часу. Вважай, це моя вдячність за той день. Бувай. 

— Якого...? — сонно витирав очі бариста, не в змозі зрозуміти сказане, доки Велс мовчки йшов на вихід. — Ти знущаєшся?!

— Навіть не починав, ти ж знаєш, — спокійно вимовив він, ковзаючи поглядом по моїм колінам. — Ти не в моєму смаку. 

— Щоб тебе! — злився Коул, але його сусід вже вийшов за двері, залишивши нас наодинці. Бариста ніби вперше побачив мене і виснажено пригладив волосся на голові. — Вибачте, Есміно...я не очікував такого..."приємного" діалогу спросоння. Що з вами сталося?

— Невдало впала... — ніяково промовила, сідаючи на найближчий дерев'яний стілець. — На вулиці знову гололід. От і не розрахувала...

— Давайте я принесу вам аптечку, — зірвався було з-за стійки бариста, але я поспішила його зупинити. 

— Не треба. Прийду у відділок і розберусь з цим, — ледь посміхнулась. — Краще загорніть мені, будь ласка, ваш фірмовий тортик. А ще краще два. А то після такого дня мені точно треба буде випити. 

— Я б теж випив, — сумно додав власник. — Але, схоже, що я тепер бездомний кухар, який взагалі нікому не здався... Хоч би прикінчив хтось на місці, щоб не було так образливо...І де тих клятих маніяків носить, коли вони потрібні? Чи їх кухарі не приваблюють? А? От скажіть мені, Есміно? 

— Ну... Справедливості заради, я ще не знаходила жодного кухаря серед вбитих. Але майте совість, не помирайте в мою зміну? — попрохала, дивлячись, як чоловік збирає моє замовлення. 

— Пропонуєте мені постраждати за барною стійкою, поки не знайдеться якийсь маніяк, який захоче мене взяти у рабство? — сумно засміявся Коул, упаковуючи торт.  — Ненавиджу цей день...

— Знаєте...у мене є один такий маніяк, який міг би вас взяти співмешканцем на перший час. За їжу, — невпевнено мовила, згадуючи Айрона. — Він ще та заноза в дупі, й має довжелезний язик...але... Ви завжди можете заткнути його нерозпроданими тістечками...

— Ви серйозно? — здивовано перепитав містер Сейміт. 

— Якщо чесно, то рот там дуже великий. Доведеться готувати додатково, — ніяково зморщилась, згадуючи його апетити. — Не найкращий варіант, але на тиждень має підійти.  Довше його мало хто може витримати. 

— А він сам не буде проти? 

— Я спитаю. Він якраз має бути ще у відділку. Думаю після вашого хабаря, він не зможе встояти. Все ж таки ви неймовірно готуєте, — ледь посміхнулась крізь зуби. Рани неприємно щипали. Хотілося швидше потрапити додому. — Залиште мені свій номер, я залишу вам адресу та контакти Айрона. 

— Дякую вам, Есміно!