Розділ №13. Хочу тебе роздягнути

Замерзлі ноги повільно ступали вздовж відділку. Давався взнаки добрячий недосип та голод, від якого трохи нудило і темніло в очах. Хотілося спати, їсти та трішечки здохнути дорогою до свого кабінету. Але, на жаль, замінити мене не було ким, тому доводилось знову і знову здійматись вище. Поки Лоріан зник, аби дати копняка під зад Джері, я повзла до себе, щоб зайнятись роботою та трохи перекусити. В якийсь момент в очах стемніло ще дужче і я ледь встигла схопитися за поручень, аби не впасти.

— Все нормально? — почувся занепокоєний голос, перш ніж я відчула, як чиїсь міцні руки підхопили мене ззаду. — Я ж казав, що тобі треба відпочити. Хочеш на той світ потрапити?

— Не хочу, — буркнула й переступила останню сходинку, пригадуючи наболіле. — На тому світі немає нічого цікавого. Ті ж люди, ті ж нелюди й ті ж проблеми. Тільки комуналки немає, за яку треба платити. Хоча мені здається, що наші служби й на той світ платіжку доставлять. І начхати їм, що давно немає ні того будинку, ні людини, ні їхньої совісті...

— Невже так подорожчали послуги? — здивовано запитав  Семюель, притримуючи мою спину долонею. В іншій його руці вистигав стаканчик з кавою, який я лишень помітила. Шкода, що не можна було його легально вкрасти. На перший поверх вертатись аж ніяк не хотілося. — Есміно...?

— Що...? — задивилася на мої улюблені калорії щастя та натяк на бадьорість. Після ще одного незграбного  кроку, до мене нарешті дійшло, що він щось запитував. — А, так...подорожчали — не те слово. Я останній місяць майже не бувала вдома, а рахунок такий, ніби я квартиру готувала до спалення відьом на батареях, до самовбивства від газу на кухні та потоплення сусідів знизу. Не уявляю, як вони нараховують, так...

— Ніколи не задумувався про це... — в коридорі  на декілька довгих секунд повисла тиша.  Чоловік поклав пальці на моє плече, від чого по шкірі пробіглась хвиля холоду. Ненавиділа, коли мене торкались чужі люди. —  Не хочеш піти додому? Ти маєш такий вигляд, ніби зараз звалишся на підлогу.

— Не звалюсь... — буркнула знову, відсторонилась й стала відчиняти кабінет. Але на мій подив, замок заїло й мені довелося смикати за ручку, аби ключ провернувся у пазі. — Хіба що на цей проклятий замок, щоб він нарешті ожив...!

— Есміно, тобі треба відпочивати. Справи не втечуть... Ті люди вже мертві.

— Цей замок теж мертвий, схоже... — гаркнула і смикнула на себе ще  дужче двері. — Ніякого тобі людського розуміння...!

Підступна ручка відвалилась, а я по інерції втулилася зі всієї сили в Семюеля, який зовсім не очікував такої підстави. Гаряча кава моментально обпекла мені спину, змушуючи рефлекторно відштовхнулась від джерела болю. Позаду почулося як стаканчик покотився до стіни. Я з жахом відчувала, як по светрі розливається тепло, а по шкірі біжить мороз від очікування катастрофи.

— Ти ціла...? — занепокоєно спитав містер Санктус, повертаючи мене до себе лицем. Здавалося, ніби він навіть не відчував, як гарячий напій розливався на його грудях. — Ходімо, Есміно...

— Куди...? — зависла, оглядаючи того, хто навіть не вилаявся через опік. Білосніжна сорочка була заплямована пахучим напоєм. По штанах розтікалася величезна ляпка. Було жахливо навіть дивитись на це. — Мені дуже шкода, містере Санктусе...я дійсно не хотіла облити...

— Якщо не хотіла, то іди за мною. І годі вже перепрошувати...

Керівник роздратовано повів плечима, перш ніж взяти мене за руку та потягнути вздовж коридору. Холодні стіни швидко заміняли одна одну, аж доки не закінчилися прямо в кабінеті містера Санктуса. Як тільки ми переступили поріг, він підійшов до свого столу, поклав у ящик якісь папірці та під мій здивований погляд зачинив двері за нами. Декілька хвилин я шоковано оглядала, як він щось шукав, не в змозі вимовити й слова. Зате потім, коли він дістав з шафи чистий костюм й поставив на стілець, змогла полегшено видихнути.

— Ти мало не довів мене до серцевого приступу, — видала нервовий смішок, потираючи чоло. — Я вже злякалася, що ти мене тут вирішив впокоїти.

— Гірше. Я хочу, щоб ти нарешті скинула з себе светр, — байдуже промовив він, ніби кожен день говорив таке своїм підлеглим.

— Що...?

— Що? — повернувся він до мене лицем, тримаючи в руках запасну чорну сорочку. — Твої речі залишились в кабінеті, він зачинений, на вулиці холодно. Ти що зібралась в мокрому ходити до вечора?

— А ти...? — все ще насторожено розпитувала, відчуваючи підставу нутром. — Тобі є що вдягнути?

— Я майже живу у відділку. Повір мені, Есміно, тут мого одягу більше ніж вдома. Так що бери й вдягай. А я поки що постережу двері, щоб ніякий бовдур не вривався, — чоловік взяв у руку ще одну  сорочку та пішов на вихід. — Вийдеш, як закінчиш...

Прохолодне повітря вривалося в легені. Я дивилася вслід містеру Санктусу і боялася навіть повторити подумки ті дурні думки, які лізли у мою дурну голову. Це ж треба було додуматись до такого! Ото запрацювалась! Дорослий чоловік вирішив вчинити, як справжній джентльмен, а я — недобитий зомбі, подумала, що він хоче мене роздягнути...

— Ні, Есміно! Тобі однозначно треба відпочити. Закриваєш цю справу і береш три дні вихідних, — буркотіла собі під ніс, скидаючи з себе мокрий одяг. По шкірі пронісся холод, змушуючи швидше рухатись. — Спиш, їсиш подвійні порції та обіймаєш Лоріана. Аж доки перестане ввижатись всіляка нісенітниця.

Доки я намагалася застібнути на грудях сорочку, яка на мені висіла ніби пальто, з коридору почулись голоси. Спочатку я навіть не зрозуміла чиї вони, аж доки не стало занадто пізно і шляхи для відступу були всі закриті.

— Сем, просто поговори вже нарешті про це, — чувся голос Лоріана, змушуючи мене мружитись від всієї двозначності ситуації. — Вона вже піднімається сюди.

— Як "сюди"...? — здивовано запитав він, а я мало не вдарила себе по голові. — Алієн у відділку...?

— Ось так, друже... Вона з міс Салі говорила тільки-но. Зараз йтиме.