Розділ №12. Немає нічого ідеального

Колючі сніжинки повільно кружляли в повітрі та розбивалися об моє лице. Холодний вітер  то вщухав, то набирав сили,  збиваючи з ніг. Я йшла вузенькою стежкою разом з Лоріаном, намагаючись не підковзнутися та випадково не гепнутись у кучугуру на обочині. Було б комічно стукнутись головою об тротуар і померти неподалік від старого кладовища. А потім слухати від оперативної групи, як вони пояснюватимуть, навіщо їм треба мертве тіло з одного кладовища перевезти на інше кладовище.

Мої долоні за цей ранок встигнули добряче промерзнути. Погода змінювалась аж занадто різко і підлаштуватися під її примхи, періодично ночуючи не у своєму домі, було важко. Добре, що мені дали в спадок теплу кофту й тримали за пальці всю дорогу до цього богом забутого храму.

— Як гадаєш, чому наш маніяк обрав це місце? — запитала, переступаючи поріг. Двері повільно  зачинилися за спиною, залишаючи після себе глухий скрип та певний шок. — Можеш не відповідати...

Шепіт пронісся вздовж високих стін та стих. Мої очі не могли відірватись від нової жертви. Вона стояла в центрі зали, вкрита накидкою та молилася. Вся її статура, разом з одягом, була вкрита срібною фарбою. Вся, окрім довгого, вогняного волосся. Навіть розплющені від жаху очі виблискували металевим кольором. Але чим ближче я підходила до неї, тим ясніше розуміла, що померла вона  зовсім нещодавно. Це відчувалося настільки явно, що я ледь змогла сковтнути слину й доторкнутися до зовсім свіжої фарби на щоці статуї.

— Есміно...? Що не так...? — занепокоєно запитав слідчий, помітивши мій вираз обличчя.

— Навіть не знаю, що було більш жорстоким... — протягнула, не знаючи як стерти з себе це дивне відчуття смерті. Після таких видовищ завжди хотілося вимитись чи нюхати каву до самого ранку. Ефіри насильницької смерті не можна було ні з чим сплутати. — Лишити людину на холоді помирати в сніговій кучугурі, чи знерухомити, щоб вона задихнулася від фарби у дихальних шляхах...

— Хочеш сказати, вона померла від асфіксії, а не від холоду...? — здивувався чоловік, обходячи по периметру залу.

— Він просто не встиг би її заморозити. Вистрілив у неї ніччю, але навіть відчинивши усі вікна настіж, вона не померла б. Занадто мало часу. Та й зранку точно хтось би знайшов. Тому наш маніяк вирішив добити її таким...специфічним способом...

— Схоже, що йому довелося коригувати свої плани через маніячку Джері. Якось аж занадто багато змін у стилі, — почулося з-за спини. — Подивись-но. Він не тягнув її на інше місце. Не чекав, доки та замерзне природним шляхом. Не переслідував та не продумував усього до деталей. Виглядає так, ніби наш злочинець вже прийшов із фарбою, вистрілив зі спини у випадкову жертву та на швидку руку прикрасив її.

— Схоже на те... — протягнула, роздивляючись відчинені побиті вікна, через які залітав сніг у храм. За ніч сюди налетіло достатньо, щоб сіль потекла. Малювати контур тут не вийде. — Але мене більше цікавить чи пам'ятає вона щось про свою смерть. Можливо він не встиг стерти їй пам'ять і ми зможемо отримати хоч якісь деталі. Треба, щоб її перевезли у відділок. Тут занадто мокро.

— Я не думаю, що він залишив нам підказку. Він не з тих, хто припускається помилок. Інакше б не починав ось так публічно демонструвати свої злочини, —  кинув слідчий, торкаючись розбитого вікна. — Подивись на це місце. Він хотів, аби цю бідолашну знайшли. Так само як хотів, аби знайшли попередню жертву і навіть Ейру.  Тому, ні, Есміно. Наш маніяк аж занадто знається на тому, що робить.

— Як же нам його тоді вичислити? — запитала, слідкуючи очима за пересуванням колеги.

— Через коло спілкування жертв. Нехай ця була досить спонтанною, але перші дві цей гад обирав довго та скрупульозно. Мав же він якось їх заманювати, — Рейн присів коло величезної колони в іншому кінці зали та взяв через пакет якусь пляшечку. — Сьогодні Джері буде допитувати родичів та друзів. Сподіваюсь, випливе якась інформація.

— А як же його міс Айс?

— А що з нею? — здивовано запитав Рейн, ховаючи доказ в кишеню. — Ми не маємо права тримати її довше. Законних підстав на це немає. Та й мені здається, що випустивши її на волю, буде легше впіймати злочинця. Їх щось пов'язує. І це "щось" може нам зіграти на руку.

— Якщо всі допити ти повісив на Джері, тоді що робити мені?

— В ідеалі чи реалістично? — примружився Лоріан, підходячи ближче, ніби кіт. Згадалося, як він запитував мене про те, скільки мені для щастя треба поїсти. Тому я вирішила підіграти йому.

— І так, і так.

— В ідеалі, я б сказав іти збирати свої речі, переселятись до мене та обіймати весь день в теплому ліжку. Але реалістичніше буде...йти допитувати нову жертву і робити мапу мозкового штурму у справах. Щоб ми хоч якось стали складати цей пазл. А то я поки що і гадки не маю, ким може бути цей маніяк з почуттям прекрасного.

— Можливо він архітектор чи художник. Навряд чи звичайному нелюдю спало б в голову вбивати подібним шляхом.

— Тоді вже скульптор, — хилитнув головою чоловік та схопив мене за руку. — Такий собі митець, якому дівчина розбила об голову статую і він вирішив помститися всім інших жінкам, перетворюючи їх у статуї.

— А чому тоді холод?

— Та хто ж його знає. Може метафора, що всі жінки безсердечні, бо не розуміли його великого задуму. А може то взагалі жінка, яка всіх коханок чоловіка переслідує. Треба шукати, Есміно. На жаль, в мене немає дару передбачення. Я тільки вбивати вмію.

— Теж гарний талант, — знизала плечима, згадуючи скільки разів дар Лоріана рятував мене. — Завжди знадобиться в житті.

— Я б посперечався.

— Дарма ти так...це ж дуже зручно! Затримали зарплату — пішов бухгалтера гладити по голові. Напали бандити — по плечі співчутливо поплескав і все. Як там говорив Джері? "Немає людини — немає проблем".

— І звідки в тебе таке почуття гумору…? — ледь посміхнувся Лоріан, потираючи чоло. — Я б ще може згрішив на некромантію, але ж інші некроманти не такі іронічні як ти.  Чи то їм не дісталося цього дару, чи то наш Бог весь чорний гумор та апетит передав тобі.