Розділ №17. Єдина людина

Як же я ненавиджу світанки. Особливо, коли проспала менше ніж хотілося б, й тепер моя голова схожа на чавунну каструлю — важка, тупа і непід'ємна. Розплющивши одне око, я стомлено заплющила його назад. Друге відкривати якось різко перехотілося, бо напроти мого лиця лежало лице господаря будинку. Красиве таке, зі свіжою щетиною, гострими вилицями та пухкими губами. Схоже ніччю вирубило не лише мене, а і його теж.

— Світлого ранку, Фіалко, — сонно пробуркотів чоловік та солодко потягнувся на ліжку. — Як ти?

— Хочеться втопитися у каві, щоб хоч якось здійняти це тіло  з місця, — пробуркотіла та ледь змусила себе повернутися на бік, аби впасти на підлогу. Руки рефлекторно виставились вперед, я стала на коліна і  тримаючись за важку голову сперлась на каркас. — Можна трохи побути нахабною? Де в тебе кава?

— На другій поличці у шафі. Будеш топитися, налий і мені трохи, добре? — жалісливо промовив чоловік та потер скроні. Певно теж голова боліла.

— Добре, поділюсь з тобою своїми вишуканими планами на самогубство, — змилостивилась над ним. —  Саботуємо похід на роботу і нехай Джері сам страждає! Так йому й треба.

Здійнявшись на ноги я повільно попленталась на простору кухню та поставила грітися чайник. Слідом за мною виповз напівголий Лоріан в одних чорних штанах, сів на стілець  та виснажено сперся спиною на стіну. Поки я брала чашки та готувала нам ліки проти недосипання, він увесь час якось дивно поглядав на мене. Здавалося, ніби він поривався щось сказати, але постійно відкладав цю думку. Через п'ять хвилин знущань я не втрималась і запитала:

— Щось не так?  

— Та ні...просто згадалося, як ти себе будяком назвала в першу нашу зустріч, — видав цілком серйозним голосом чоловік, а я аж розсміялася. — Тільки зараз ти більше схожа не на нього, а на фіолетовий пухнастий кактус. Красивий такий, колючий. До якого хочеться доторкнутися.

— То може тепер будете мене звати Кактусом? — весело підморгнула та відпила. — Всяко краще й більше відповідає реальності. Навіщо обманюватися ілюзіями? Невинна квіточка з мене така собі. Не думаєш?

— Ні! Я не згоден! Хай потенційні злочинці думають, що ти ніжне тендітне створіння. А як надумають полізти, ти їм колючками в морду "Оп!" і хай собі страждають, — щасливо сміявся Рейн, за один ковток допиваючи напій.

— І не шкода тобі їх? В мене ж на всіх злочинців колючок не вистачить. Стану лисою і нікому не потрібною.

— Я тобі свої  позичу. В мене їх багато, — пошепки поділився таємницею Рейн та скорчив серйозне лице, ніби ми дійсно збиралися общипати його. — А ще, можемо влаштувати епіляцію Джері. В нього колючок у тваринній іпостасі на все місто вистачить. Я себе лялькою вуду з ним відчуваю. Он, вже навіть книжок не вистачає, щоб кидатися.

— Переходь на любовні романчики — дешево та сердито.

— Люди так часто не закохуються, як у мене виникає бажання кинутись в нього чимось важким, — знизав він плечима та посунувся трохи ближче.

— Дарма ти так. Він не зможе без тебе, бо ти для нього дуже важливий, — поділилася спостереженнями. — Хочеш ти того чи ні, але він тебе по-своєму любить.

— А ти? — коліна ледь помітно торкнулися моїх колін і я на мить перевела на них погляд. А можливо й на довге, бо варто було мені здійняти його назад, як перед самим моїм лицем з'явилися величезні смарагдові очі.

— Що? — ніяково перепитала та спробувала відсунутись, аби не бути настільки близько. Вийшло погано, бо натомість Рейн поклав свої пальці поверх моїх та обережно стиснув, не відриваючи погляду. — Ти про що?

— Ти теж вважаєш мене важливим?

— Звичайно, ми ж працюємо разом. Чи ти надумав піти у відпустку і залишити мене наодинці з Джері? — раптом виплила здогадка в моїй голові. — Врахуй, що моя нервова система не така міцна і я його просто вб'ю, й повішаю на тебе цей висяк.

— Яка ти добра! — обурився господар дому та від сміху аж відхилився назад. — І тобі не шкода? В мене ж рука не підніметься посадити тебе у в'язницю.

— От бачиш! З мене вийшов би ідеальний злочинець!

— Думаєш я б тебе так легко відпустив би? — переможно здійняв брову Лоріан та хитро примружився. — Я б шантажував тебе до кінця твоїх днів!

— Ага, так і повірила, що ти береш хабарі! Чим? Кодексами, щоб потім було чим прибити Джері? — не втрималась від таких абсурдних слів та знову засміялась. А от чоловік присунувся впритул, змушуючи мене різко заспокоїтись та нервово дивитись йому у вічі.

— Гірше, Есміно. У тебе я приймав би хабарі обіймами. І щось мені підказує, що ти не була б проти, — пухкі губи знову завмерли напроти моїх. Цього разу вони були настільки близько, що варто мені було глибше вдихнути повітря і ми б поцілувалися.  

— З чого ти це взяв? — нервово запитала, намагаючись не дихати лишній раз.

— З того, що ми чимось схожі? — поставив риторичне питання Лоріан й став далі перераховувати, ніби навмисно прагнучи розтягнути момент, перш ніж скоротити між нами відстань. — З того, що ти мені не байдужа? Чи може з того, що я майже торкаюсь своїми губами твоїх, а ти й досі не відсунулась?

— Хочеш, щоб я відсунулась?

— Ні, хочу щоб ти сама захотіла скоротити цю відстань, — Лоріан повільно відсунувся та відкинув голову назад, торкаючись стіни. Я дивилась на тонку шию й не могла відірвати свого погляду. — Подумай якось про це... Мене тягне до тебе не через дар до некромантії.

— Чому ти так думаєш? — зірвалося з моїх губ перш ніж я встигла про це подумати. — Я єдина людина, яка не вмирає через твої дотики.

— Ти єдина людина, яку мені захотілося привести в це місце.

— А Джері? — скептично здійняла брову, згадавши його слова.

— Джері не рахується. Він навіть до нелюдя не дотягує своєю поведінкою, — буркнув Лоріан. — А того єдиного разу коли він тут був — то напився вщент, перекинувся в собаку і погриз мені диван. А під ранок ще й згриз усі проводи в зоні досяжності та наблював посередині квартири.