Розділ №11. Хотів, але не хотів

Ранок. Для когось він починався з променів сонця, котрі лоскотали лице. Для когось — з кави, після якої сонний зомбі перетворювався в більш менш живу людину. А от для мене сьогоднішній ранок почався з сумнівів. Добрячих таких сумнівів про те, що я роблю, з ким і чому. Після вчорашньої каверзи тієї некромантки я на якусь мить задумалася, а навіщо взагалі полізла в їхні стосунки й чим це для мене обернеться.

Дивлячись як снігова заметіль накривала місто, хотілося сховатися в якусь із цих кучугур і дочекатися під нею весни. Спиняли мене від цього лише згадки з минулого, коли на другому курсі нам доручили відкопувати "проліски". Не хотілося, щоб якісь маги недоучки отак само весною мені лопатою тицяли по голові. Вона і при житті не дуже розумна була, то хай хоч після смерті збережеться гарною.

Дорога на роботу не забрала багато часу. Я швидко витерла ноги об килимок і привіталася з черговою. Та вже клювала носом і ледь втримувалася, щоб не впасти головою на стіл. Не давала їй це зробити лише вчорашня бабця, про яку розповідав Рейн. Вона стояла на порозі та знову й знову просила відкрити справу.

— Ну послухайте, мало чого ваш кіт міг заснути на балконі! Мені правда дуже шкода, але зараз й так багато не закритих справ. От де я вам знайду вільних спеціалістів?! — бідкалася міс Нея, витираючи спітніле чоло. — Вони що, у лісі ростуть як гриби? Ну немає їх! Не. Ма. Є.

— А якщо я знайду? — вхопилася за слова нещасна, якось косо поглядаючи в мій бік. — Ви відкриєте справу?

— Якщо знайдеться якийсь скажений слідчий, який доведе, що там був магічний вплив, то обов'язково відкриємо! — гаркнула гучніше чергова, запиваючи в один ковток каву. — А поки що дайте прокинутися після нічної зміни, а то я скоро буду не краще за вашого кота!

— Ви й так схожі на нього, — мало не плачучи промовила пані. 

— Теж маю поганий вигляд? — Міс Нея здійняла з погрозою брову, відставляючи чашку.

— Що ви! — бабця моментально дала задню, розуміючи, що це не та людина з якою можна було сваритися. — Маєте такий самий чудовий характер!

Поки ці двоє розмовляли, я хотіла було швиденько пройти повз турнікет, але деякі речі були незмінними: вогонь — горів, вода — текла, а моя вдача працювала через одне місце. Побачивши пропуск слідчого, Міс Броукволш швидко схопила мене під лікоть  та моментально потягнула назад на мороз. І от якщо із зомбі вищого порядку я могла справитися з легкістю, то з бабцями в сльозах у мене якось не складалося. Відігравала роль жаліслива натура і розуміння, що я не хочу стати причиною еволюції "бабці, що має вигляд недобитого зомбі" в "бабцю, яку схопить через мене серце і вона приходитиме до мене в кошмарах”.

Всю дорогу до будинку Кет Броукволш я слухала історії про її фамільяра — Віліана. Після цих дивакуватих розповідей, як він героїчно рятував дітей з-під автівок, захищав бідних та допомагав безпритульним котам, я не розраховувала побачити повноцінну справу. Але чим ближче ми доходили до її району, тим сильніше відчувався дух смерті. При чому не кота чи містера Рейнальда, а...багатьох малих духів.

— Міс Броукволш? — гукнула бабцю на сходинках. Вона ніби спортсменка поскакала на третій поверх, забувши про свої хворі коліна та розбите серце. А от я таким не відрізнялася, тому перехопивши подих вирішила спитати в неї,  — А у вашому районі не відбувалося нічого дивного?

— А ти щось відчула, дитинко?! — переможно вигукнула бабця, прискіпливо вдивляючись у кутки, ніби там була якась камера. — Я так і знала! Говорила ж цьому безсовісному хлопчиську, що щось відбувається! А він "бурі магнітні"  та й "бурі магнітні"!

— Які ще "магнітні бурі"..? — не вхопила натяк бабці. Наче нічого такого не було. Та і яке відношення вони мали до смертей? — І що за "безсовісний хлопчисько"?

— Та по сусідству живе — Кайл Сноу. Я йому кажу, мовляв, не можуть пташки через якісь там бурі масово розбиватися! А він мені про якісь там поля втирає...що вони збилися з курсу. А який же курс може бути у сов?

— У вашому районі сови розбиваються...? — відверто здивувалася, аж на мить зупиняючись на місці. — А ви казали про це слідчим?

— Та їм не до того було, дитинко...там такий любовний трикутник намалювали, що я навіть не ризикнула сунутися до них з цим. Так, спитала в Кайла й облишила — він у нас вчений, в Академії вчиться!

— Має талант? — зацікавилась. — Зараз навчання дороге, не кожен потягне.

— Та ні, скоріше зв'язки. Його тато колись зустрічався з сиреною, що там працювала. Вона померла при його народженні, залишивши на згадку немовля. Ох і важко було йому тоді! — хилитнула головою бабця, відчиняючи двері й пропускаючи мене вперед. — Я як могла допомагала: то їсти приготувати, то придивитися за хлопчиком, то ще щось. Метью на роботі пропадав цілими днями й дуже хвилювався, щоб синок не перевернувся раптово. Але дару йому не дісталося, зовсім бідний...

— Що ви кажете, — задумливо протягнула. Воно й не дивно, союзи між перевертнями та сиренами аж ніяк не були поширеними. Я навіть не могла згадати чи чула взагалі про них. — То що там з вашим котиком…?

Квартира пані Броукволш мало чим відрізнялася від інших, окрім духа велетенського кота, котрий не мав прихистку і ходив за своєю господаркою. Розмовляти з ним на очах в стурбованої пані не хотілося — мало як вона могла  відреагувати, тому я попросила в неї чаю, а сама вийшла на єдиний балкон в оселі.

Сніжинки летіли в моє обличчя, змушуючи прижмурюватися. Я дивилася на сусіднє вікно і нарешті почала  усвідомлювати, про що говорив Рейнальд. Цей дім був дійсно побудований так, що між вікнами навпроти була відстань в чотири метри. А між сусідніми — її взагалі не було. При сильному бажанні, можна з легкістю перебратися з одного балкона  на інший. Тому не дивно, що померлого так швидко помітили.

А от кіт мене стурбував. Він мав той самий знайомий скляний погляд та абсолютне неусвідомлення того, як він помер. Все, що б я у нього не запитувала — не мало ніякого сенсу.