Розділ №7. Двоє дурнів

Перші сніжинки опускалися на мощену дорогу Вайленса. Я йшла вздовж холодних вуличок аж до дивної галявини, на якій розташувався місцевий цирк. Він був досить великим і відразу ж приковував до себе увагу різних роззяв. Не дивно, що свідків інциденту виявилося дуже багато. Очевидці розповіли медикам, що перевертень  підняв руку на якусь жінку, а потім раптово завмер та став себе бити ножем. Власне тому він помер настільки швидко, що лікарні не змогли нічого зробити й вже викликали нас.

Усе це нам було відомо ще до того, як ми прибули на місце злочину, але легше від того не ставало. Ні я, ні Рейн, ні Джері — ніхто не розумів, що могло натрапити на жертву, аби вона раптово стала наносити собі травми. Тим паче коли нею виявився — черговий перевертень, у якого мав би бути здоровий інстинкт самозбереження.

— Тобі не здається, що та справа із падінням якось пов'язана з цією? Не кожен день побачиш перевертнів, які вчиняють самогубство, — почала я, допитливо поглядаючи на Джері. — Ти не відчуваєш нічого дивного? Може в повітрі чимось пахне чи слід чогось невловимого?

— Поки що ні, але я теж про це подумав.

— Іди тоді поговори зі свідками, а я проведу міс Саунд до тіла і прослідкую, щоб ніхто їй не завадив виконувати свою роботу, — мовив Лоріан та ігноруючи обурене лице перевертня повів мене до якихось кущів. — І не дивись так. Так, я прослідкую, щоб я сам не вліз у твоє коло як попереднього разу. І нікому іншому не дам цього зробити. Та й подивлюсь як ти працюєш, щоб знати на майбутнє.

— Навіщо це тобі? — поцікавилася, оглядаючи простору галявину.

— Хочу трохи більше дізнатися про твою магію. Професійна звичка.

— Погана звичка — підглядати, як хтось розмовляє з мертвими, — буркнула, не бажаючи аби мені діяли на нерви. В животі забуркотіло. Одного бутерброду виявилося замало. — А магічні знімки місця злочину вже зробили?

— Зробили ще медики. Тому нас викликали настільки швидко — вони побачили залишки магії, але ідентифікувати її так і не змогли. А що? — запитав чоловік, нарешті підводячи нас до трупа.

— Нічого такого. Просто я голодна. Ти не дуже поспішаєш? — перепитала, перевертаючи пакунок в долонях.

— Ти зібралася їсти над мертвим...? — шоковано здійняв брову Лоріан, зупиняючись на місці від мого нахабства. — Прямо тут?

— Я що, зовсім дурна — їсти над померлим? Там же збоку є лавочка. Навіщо смітити? — ніяково подивилася на колегу. — Дивний ти…

— Я "дивний"? — розсміявся він та погойдав головою. На блідуватому лиці з'явилися ямочки. — Ти серйозно?

Я красномовно замовчала та стала виводити контур на землі дивною довгою плямою, котра обводила тіло жертви та простягалася аж на метрів сім до найближчої лавочки. Вона мала невеличке звуження, котре було якомога далі від тіла. Тому, коли я прочитала закляття й викликала душу померлого, стало зручно замкнути контур ближче до себе та сісти їсти.

Сказати, що Лоріан був здивований — нічого не сказати. Певно я перший некромант в його житті, який додумався працювати з комфортом. Воно й не дивно — навіть в академії було мало магів мого рівня, які б мали постійно їсти. Тому практика "їж та працюй" була не настільки поширеною, як “працюй і їж в перервах, якщо повезе”.

А от привиду було якось байдуже. Як тільки за ним замкнулося коло, він завмер біля мене та подивився чорними зіницями, з яких стікали сльози. Не саме гарне явище, але й таке траплялося. Зазвичай в тих, хто оплакував втрату близького.

— Як вас звуть? — тихо промовила, розпакувавши бутерброд та відкусивши шматочок. — Що з вами сталося? Що ви пам'ятаєте?

— Ален, — прогриміло в повітрі. Я спокійно підперла щоку та стала слухати розповідь примари.  — Я шукав жінку, котра вбила мого брата...

— Що за жінка? — відразу ж вхопилася за деталі. — Як її звали? Яку вона мала зовнішність? Кого вона вбила?

— Білява... красива, як янгол.

— Чому ж тоді вона вбила його? — не розуміла логіки цього чоловіка. — Навіщо "янголу" когось калічити?

— Він постійно бив її. Так сильно бив, що у неї навіть трапився викидень, — мовила примара, а я навіть відклала їжу.  Чого-чого, а дітей мені було все ще шкода. Особливо маленьких. — А нещодавно він й сам помер. Я хотів дізнатися в неї, чи це вона розібралася з ним, чи хтось ще.

— І що? Вона? — поцікавилася під косі погляди Лоріана. Збоку мій монолог певно виглядав досить дивно.

— Не знаю. Вона лишень налякалася й стала тікати від мене. Тому я схопив її за руку, — примара стиснула долоню ніби намагаючись повторити останній момент свого життя. — Але вона впала.

— Що ж сталося далі? — зацікавлено нахилилася ближче до містера Алена. Зі свідчень очевидців, далі був той самий ключовий момент і мені не терпілося зрозуміти хоч щось.

— Не знаю, — плакав чоловік, блукаючи вздовж контуру, ніби намагаючись зрозуміти свою поведінку. — Мені захотілося схопити ножа у якогось хлопчини та вдарити себе за те, що вона знову плакала.

— Вам "захотілося"? — здивувалася формулюванню. — Тобто ніхто вас не примушував? Не нападав? Ви самі по своїй волі схопили його та стали встромляти в себе?

— Так. Сам.

— Навіщо? — ніяк не розуміла цього.

— Я раптово зненавидів себе за те, що вона постраждала через мене, — пояснював Ален, все швидше блукаючи вздовж контуру. Було видно, що він і сам не розумів нічого, тому навряд чи міг мені пояснити щось краще. — Голос в моїй голові продовжував казати мені, що я не маю права жити після цього. Що вона і так занадто багато страждала через мою сім'ю.

— Ви відчували провину?

— Так.

— А що то був за хлопець в якого ви схопили ножа? Ви знали його раніше? — поцікавилася, шукаючи хоч якусь зачіпку. — Ви хоч когось знали з оточення  окрім тієї жінки?

— Ні, нікого.

— Тоді чому саме в нього? Чому ніж? Чому відразу ж, а не пізніше? — питання сипались швидше, ніж я встигала чути на них відповідь, але марно. Ален не міг відповісти нічого, крім того, він сам так хотів вчинити. Тому я просто розсіяла його, щоб він не страждав ще довше.