Розділ №2. Фіалка для безсердечного

Як же я ненавиджу чоловічий порядок. От наче дорослі істоти, а відчуття, ніби я потрапила в кімнату, де тільки-но провели обшук. Дивлячись на весь цей розгардіяш, розклеєний по стінах, у мене почало знову сіпатися око. І добре, якби це був звичайний, так ні! Це був робочий. Той самий особливий вид хаосу, в якому  траплялися важливі дані зі справ, копії свідчень та якісь зачіпки. Але, що саме смішне — це дивувало та непокоїло лише мене, бо містер Рейн відразу ж пішов на нараду, а Джері в принципі усе влаштовувало і на мої здивовані очі та спроби розібратися у безладі йому було начхати.

— Хочеш сказати, що всі ці папірці розклеєні по всьому кабінету — це дані з поточних справ...? — недовірливо перепитала, роздивляючись безсовісного перевертня, котрий сонно розвалився у кріслі. Джері щасливо загойдав головою, а я прикусила губу, аби не вилаятись, і повільно заплющила очі. — І як ви з ними працюєте, якщо вони хаотично розліплені по стінах?

— А чим це тобі наші стіни не подобаються, Фіалко? — чоловік невдоволено склав руки на грудях і скосив на мене підозрілий погляд. — Ти хоч уявляєш наскільки це зручно? Лежиш собі на підлозі пантерою, дивишся по сторонах і аналізуєш собі з комфортом. Значно краще, ніж затерпла дупа на стільці та надута морда Рейна під боком.

— Не уявляю. В сімейства котячих одна пара очей, а папірців тут стільки, що навіть сова шию зламає, поки перерахує всі. Може перечепимо хоч на одну стіну? — подала слушну думку.

— Тобі треба — ти й чіпляй, — нахабна морда зістрибнула з нагрітого місця і пішла на вихід, залишаючи мене на одинці з цим всім так, ніби то це і було моєю роботою.

Особливого вибору в мене не було, тому я стала посеред безладу й стала вишукувати шматочки паперу, розвішані на скотч до всього, чого тільки можна. Вони висіли на стелі, на вікнах, на столі та навіть під столом! Цікаво, скільки їх тут було? Раз за разом, я тягнулася до зачіпок, здирала з різних поверхонь та ставила їх на стіл. Заняття таке собі, але чимось вбити час до повернення містера Рейна все одно треба було. Тим паче, що в особливості нашої співпраці мене так і не посвятили.

Черговий раз відриваючи  від ніжки стола один з пом'ятих листочків, почувся скрип дверей і вже знайомий мені голос констатував:

— Цікава робота у некромантів... Вперше бачу, щоб вони на колінах стояли посеред відділу, — здивовано мовив містер Рейн, а я, як на зло, вдарилася об дерев'яну кришку. В голові неприємно загуло.  — А я то думав, що це неможливо.

Цензурних слів не залишилося, нервів теж, тому я мовчки встала, знизала плечима і сіла на край робочого столу. В руках покоївся брудний листок, який я поклала до купи інших, а потім перевела погляд на колегу. Грубити не хотілося, але хто я така, щоб знецінювати чуже почуття гумору, коли в мене своє таке ж саме специфічне?

— Що ви, містере Рейне! Якщо жінка захоче жити, вона і на коліна стане, і магічне коло намалює, і нечисть впокоїть чайною ложечкою, — мило посміхнулася, згадуючи свою літню практику з магістром, якому насолив мій дурний дар. — Ви не знали? Свіжі зомбі чудово помирають від срібних столових наборів. Трохи не зручно, але повірте, воно того варте.

— Ви вбивали зомбі чайною ложечкою...? — здивовано перепитав слідчий, по новому дивлячись на мене. Якщо раніше ще був шанс на те, що він прийме мене за адекватну жінку, то тепер він точно вважатиме мене божевільною. — І як вам?

— Як? Ви хочете повторити? Не раджу... — задумалася на мить, чи бентежити його шлунок подробицями, чи ні. — Довго, брудно, але цікаво. Мені пощастило, що колега встиг йому проломити череп, перед тим, як той його повалив на підлогу. Було легше виколупувати шматочки мозку, щоб нещасний нарешті здох.

— Фраза "винести мозок чайною ложечкою" набула нових фарб, — видав смішок чоловік та сів за той самий стіл, куди я знесла наліпки. — Навіщо ви відклеїли їх? Не простіше було запитати в Джері подробиці справ?

— Не дуже. Схоже після мого закляття ожеледиці він не в настрої. Сказав самій розбиратися, — знизала плечима та стала роздивлятися записи. — Певно він собі не такою уявляв нову колегу.

— Що ви, він молився всім богам, щоб ви були ось..."такою", — Лоріан вказав пальцями на мій зовнішній вид і продовжив, — Повірте, він вас на руках носитиме весь наступний тиждень.

— Чому це? — не зрозуміла логіки, а потім в пам'яті з'явилася сцена їхнього парі. — Річ у тому парі? Я сама пригостила вас кавою, хіба це не рахувалося?

— Значить ви вже знаєте щось, — похитав красень головою та спокійно продовжив. — Якщо коротко — то ні. У нас є висяк, про перевертня, який викинувся з третього поверху свого дому і при падінні не перекинувся у тваринну іпостась.

— Хіба таке можливо? — здивувалася, згадуючи скільки сотень разів бачила, як перевертні перекидалися в стресових ситуаціях. — Це ж на рівні інстинктів.

— От і я не думав, що можливо. Але Джері довів, що може контролювати перетворення аж до самого зіткнення. Тому версія самогубства досі актуальна. Хоч мені й не дуже в це віриться. Навіщо успішному чоловіку, з пристойною дружиною, з гарним достатком, без якихось суттєвих проблем, стрибати з балкона прямо на клумбу з металевою огорожею? Він навіть руки не виставив при падінні.

— А що ваш попередній некромант сказав? — поцікавилася. Для моїх колег було досить легко випитати в духів, що з ними сталося. Це значно спрощувало розслідування. — Який висновок?

— Висновок? — задумався Лоріан, нахмуривши брови. Було видно, що питання зачепило його за живе, але я навіть не здогадувалась чому. От ніби нічого особистого чи поганого я не питала, а відчуття, ніби влізла в душу.

— Сказав, що Лорі — вічно зайнятий роботою псих, який більш твердолобий навіть за зомбі перед трепанацією черепа! — розсміявся Джері, весело підморгуючи мені бровою. — Так що не ведись на його милі очі, Фіалко. Серця в нього теж нема. Принаймні твоя колега по ремеслу його не знайшла. Так що не думаю, що воно там колись жило.