Пролог. Повний попадець!

Напівтемна кімната, де єдине світло — це монітор.
Шум звуку клавіатури від пальців.
— Не те і це не те, трясця...
— Це повна лажа, як це читали.    — Пролог, маячня, наче з вікіпедії скопірайтили.
—  Діалоги пласкі,  наче п'ятикласник писав.
— Персонажі, ніякої фантазії, кліше на кліше, це дно.
Відкинувся назад у кріслі.
— Ще й назва... Тупіше не міг придумати, «Нікчемний син барона»...
Вдивляючись у вікно нічного міста, яке живе своїм постійним життям...
Антон, 34 роки...
В житті нічого не досяг, окрім геморою, колекції ігор і статусу писаки-невдахи.
Рука потягнулась за цигаркою. Після кількох чирків запальничкою — і густий дим дешевих цигарок розповзається кімнатою.
— Так, до біса все, зберись, тряпка... Є те, в чому мені мало рівних серед знайомих. Смачно готувати.
— Де смартфон.
​Шургання і перебирання сміття і речей на столі.
— Ага, ось ти де, рідненький.
Клац-клац, очі шукали банківський застосунок.
​— І що в нас тут.
В голові вже крутився запашний стейк під ягідним соусом.
​Ваш баланс рахунку 824 гривні.
​Задоволене обличчя трохи опустилось.
— Ем... дідько, треба вже роботу знайти...

Потягуючись у кріслі...
— Де ця клята куртка...
Шурхіт  речей...
— Де ж вона, дідько?.
Звук гуркотіння пляшок і банок.
— Звідки ці гори сміття... Ну ти і засрався, отаку в реальному житті.

Озирнувши кімнату... (- -')
— Звісно, де ж їй бути, як не на вішаку.
Під звуки застібання куртки:
— Смачна їжа, я йду.
Двері видали металевий ляскіт, і в кімнаті запала тиша — залишився тільки тихий шурхіт ноутбука.

Нічне місто кипіло у своєму ритмі: шумні голоси, гуркіт моторів і мерехтіння неону.
В повітрі ще пахло осіннім дощем і... сміттям.
— Як же воно смердить, треба швидше донести його до смітника.
Світло від екрана смартфона підсвічувало небритий писок.
— О, сьогодні акція на сири і бекон, а якщо запекти з картоплею... ммм.
Мозок уже уявляє цей аромат запеченої картоплі з беконом, а зверху — розпечений сир.
Повз проходять шумні компанії, регочучи і голосно обговорюючи маячню.
— Ти бачила, це така умора...
​Швидко кинув боковий погляд у бік розмов і знову повернувся до екрана.
— Якби не сміття, ще б стільки ж не виходив назовні... бісять.
​— Так, а що там по пиву...
— Мяу...
Великі смарагдові очі на мить зустрілися з моїми.
— Що, насолоджуєшся нічною самотністю? Заздрю тобі, малий.
— Мяу-мяу...
Чорниш розчинився у провулку.
— О, смітник, ти мені і потрібен.
​— Сморід... аромат двадцять першого століття.
Скрегіт важкої кришки смітника.
— Фуу... нагадує парфуми колишньої.
Пакет приземлився з тихим шуркотінням.
В очах темнішає, а тіло — ватяне.
— Щось мені зле...

​Темрява...