Розділ 3. Старт

Шпіцберген — орбіта. День старту

Дівчинку звали Інґрід, і їй було дванадцять років.

Вона сиділа на краєчку стільця в кімнаті відбору, тій самій, де рік тому Елайас підписав Наказ № 1. Ногами вона не діставала до підлоги, тож акуратно тримала їх навису, схрестивши в кісточках, як учать тримати ноги дівчаток, коли ведуть їх до важливих людей. На ній була сіра куртка програми, завелика на три розміри, з рукавами, підкоченими до ліктів.

Поряд стояла її мати, Карі Сольберг, операційна медсестра третьої холодильної секції. Елайас знав її в обличчя: висока, світловолоса, з руками, які ніколи не тремтіли. Зараз тремтіли.

А біля дверей, спиною до стіни, стояв Міхаель. Це він їх привів.

— Дядьку, — сказав він. — Вислухай.

Останній шатл на орбіту мав злетіти за чотири години. Двісті вісімдесят сім тисяч дев'ятсот дев'яносто вісім людей уже були там, нагорі, у капсулах «Ковчега», під звичайним медикаментозним сном. Анабіоз ще не почався, бо Світу ще не існувало. Його запустять, коли на борт піднімуться останні двоє: Елайас Морен і Міхаель Ланг. Решта людства, ті, хто не пройшов медичної комісії або сам відмовився летіти, лишалися на Землі. Їх було небагато. Менше, ніж будь-хто міг собі уявити вісім років тому.

— Вислухаю, — сказав Елайас.

Міхаель говорив швидко і чітко, як на нараді. Вада серця, три операції в дитинстві, остання в Тромсе, за рік до Білих років. Комісія відхилила її через ризик фібриляції під час глибокого охолодження: серце, яке тричі різали, могло не витримати переходу через мінус сорок. Але Міхаель два тижні майже не спав і розробив окремий профіль охолодження: повільніший, ступінчастий, з прогрівальними паузами. Дванадцять тисяч резервних капсул летять порожніми. Одна з них може стати капсулою Інґрід.

— РУАХ, — сказав Елайас. — Оцінка.

Голос зі стелі відповів за пів секунди. Елайас знав, що за пів секунди РУАХ встигав прорахувати мільйон сценаріїв, а решту часу витрачав на те, щоб відповідь звучала по-людськи.

— Імовірність успішного входу в анабіоз за профілем Міхаеля — сорок один відсоток. Імовірність виживання протягом перших ста діб польоту — чотири цілих одна десята відсотка.

У кімнаті стало дуже тихо.

— Чотири відсотки, — повторив Елайас.

— Це більше, ніж нуль, — сказав Міхаель.

— Продовжуй, РУАХ.

— Профіль вимагає повторних прогрівів капсули. Для спільного контуру сорок сьомого банку цей режим не випробуваний. За моделлю Міхаеля ризик каскадної відмови — нуль цілих три десятих відсотка. Натурної перевірки немає. До контуру підключено тисячу капсул. Двісті одинадцять дітей.

— Можна відокремити капсулу, — сказав Міхаель. — Автономний контур. Дві години монтажу. Я почну, щойно піднімемося.

— Перевірка? — спитав Елайас у динаміка.

— Шість годин після монтажу.

— Вісім, — сказав Елайас. — А до старту чотири.

— Перевіримо в польоті.

Карі подивилася на Міхаеля. Елайас побачив, як вона приймає цю можливість раніше, ніж він встигає відхилити її: її дитина вже буде нагорі. Вже по той бік рішення.

— Якщо перевірку не пройде?

— Шукатимемо інше.

— На кораблі.

Міхаель не відвів очей.

Елайас подивився на дівчинку. Вона не плакала. Вона дивилася на нього так, як діти дивляться на лікаря, коли вже давно все зрозуміли, але ще не почули вголос. Він знав цей погляд. Колись, в іншому житті, коли ще існували лікарні, де дітей лікували, а не ховали від Сонця, він бачив його щотижня.

— Ні, — сказав він.

Карі Сольберг не скрикнула і не заплакала. Тільки руки перестали тремтіти. Вона поклала одну долоню доньці на плече.

— Тоді я лишаюся, — сказала вона.

— Це ваше право, — сказав Елайас. — Вашу капсулу в тринадцятому банку законсервують. Від імені програми… — Він замовк, бо далі в протоколі йшло «дякую вам за службу», а він не міг цього сказати. — Мені шкода.

— Я знаю, — сказала Карі так, як кажуть діагноз. — Ходімо, сонечко.

Інґрід зістрибнула зі стільця. У дверях вона обернулася і подивилася повз Елайаса, саме на Міхаеля.

— Дякую, що ви пробували, — сказала вона.

Двері зачинилися. Міхаель стояв і дивився на них і так, не обертаючись, спитав:

— Чотири відсотки, дядьку. А ризик для тих дітей — три десятих відсотка. Я теж рахував.

— Ти рахував за своєю моделлю.

— Іншої в нас немає.

— Саме так.

Елайас подивився на стілець. На краю лишився слід мокрого рукава.

— Для неї теж іншої немає, — сказав Міхаель і обернувся. Обличчя в нього було біле, губи стиснуті.

— Ти не через контур, — сказав він. — Ти через те, що буде завтра.

Елайас кивнув.

Він відкрив відхилені заявки. Не всі: тільки ті, що переглядали повторно. На екрані з'явилися імена.

— Я сказав їм, що винятків більше не буде.

— У них не було цього профілю.

— У них були інші.

— То це рішення про контур чи про твою попередню відповідь?

Елайас не закрив списку. Він хотів, щоб Міхаель прочитав його до кінця. Потім зрозумів, чого саме хоче: щоб у кімнаті опинилося досить чужих імен і дванадцятирічну Інґрід можна було б перестати бачити.

— Я не зміню рішення.

Міхаель підняв із підлоги нитку, яка відчепилася від її завеликого рукава. Поклав на порожній стілець.

— Тоді не називай це відповіддю РУАХ.

* * *

Шатл злетів о 14:20 за часом Лонг'їра.

У шатлі було сорок місць. Зайнятими виявилися два. Елайас сидів біля ілюмінатора, Міхаель через прохід. Решту рядів займали контейнери з останніми партіями насіння, перев'язані помаранчевими стрічками.

Злітали з бетонного майданчика за три кілометри від Сховища. Знизу, біля світлих дверей у скелі, стояли люди. Небагато, може, сотня. Ті, хто лишався. Вони не махали, просто стояли і дивилися вгору, і з такої висоти не можна було розгледіти облич.