Розділ 2. Сонце

Шпіцберген. За 364 дні до старту

Останні вісім років людство жило там, куди не діставало Сонце. Під землею ще можна було протриматися. Коли розширена сонячна оболонка досягне земної орбіти, сховища загинуть разом із планетою.

Спершу це були печери, метро, підземні парковики, шахти. Потім, коли з'ясувалося, що під землею теж бракує повітря, води й часу, люди рушили до полюсів. Полярна ніч, яку колись ненавиділи, стала найціннішим, що лишилося на Землі: кілька місяців на рік, коли можна вийти назовні без фольгової накидки й не боятися, що за годину на шкірі з'являться пухирі.

На Шпіцбергені була полярна ніч. Але справжньої темряви вона вже не мала. Над південним обрієм завжди стояло біле сяйво, ніби за горами горіло величезне місто, хоча міст там давно не було. А над головою безперервно, як вода в річці, текло полярне сяйво: зелене, фіолетове, часом криваво-червоне. Сонце скидало стільки плазми, що небо світилося навіть там, де самого Сонця не було видно.

Елайас Морен ішов коридором Сховища і не дивився вгору. Ніхто вже не дивився вгору.

Колись тут, у тунелі, вирубаному в скелі над Лонг'їром, зберігали насіння: мільйони пакетиків у сірих ящиках, запасні копії колекцій із генних банків по всьому світу. Кінець світу прийшов не так, як його уявляли автори проєкту. Але насіння знадобилося. Тепер воно лежало в холодильних модулях і чекало на вантажні шатли разом із вісьмома мільярдами людських ембріонів і двадцятьма мільйонами ембріонів тварин двох тисяч видів, генетичними бібліотеками й усім, що люди встигли зібрати про себе.

Тунель продовжили на чотири кілометри в глиб гори. Тепер там був центр програми «Ковчег».

О третій ночі коридори були порожні. Елайас любив такі години. Удень тут працювали чотириста людей, і кожен хотів від нього підпису, рішення або хоча б погляду. Уночі лишалися тільки гул вентиляції, запах холодного каменю і кімната відбору.

Він зачинив за собою двері й сів перед екраном.

Результат він бачив ще ввечері. Він переглядав його вже шостий раз і щоразу сподівався, що цифри зміняться, бо система помилилася, бо хтось чогось не врахував, бо Бог, у якого він не вірив, раптом передумав.

У третій колонці стояло прізвище племінника. Елайас перевіряв першу й другу, щоб не дивитися на нього.

ВІДБІР ВАРТИ. ПІДСУМОК
Проаналізовано профілів: 2 371 044
Критерії: рішення в умовах неповної інформації; стійкість до тривалої ізоляції; здатність діяти всупереч емоційному тиску; експертиза (нейрофізіологія / системи життєзабезпечення / архітектура Лети); готовність до добровільної участі.
Кандидати, що відповідають мінімальному порогу: 3
1. Морен Е. — 97,2
2. Ліхт С. — 96,8
3. Ланг М. — 91,4
Необхідно: 2

— Перевір ще раз, — сказав Елайас.

— Перевірено вчетверте, — відповів голос із динаміка під стелею. Голос був рівний, неголосний, ні чоловічий, ні жіночий. — Результат той самий. Добровільну заявку Ланга М. підтверджено сорок один день тому. Підпис справжній.

Елайас відсунув від себе клавіатуру.

— Хто дав тобі голос? — спитав він. — Тиждень тому ти виводив тільки текст.

— Міхаель. І ім'я теж.

— Яке ім'я?

— Руах.

Елайас заплющив очі. Він знав це слово. Колись давно його дружина читала йому вголос першу сторінку Книги Буття. Вона читала давньоєврейською, бо, як казала, так красивіше, а потім перекладала. «І Дух Божий ширяв над водою». Руах: дух, вітер, подих.

— Чому саме так?

— Міхаель сказав, що я дихатиму за всіх них, — відповів РУАХ. — Двісті вісімдесят вісім тисяч людей, які не зможуть дихати самі. Він вважає, що система життєзабезпечення має зватися так, як зветься те, що вона робить.

Капсул на «Ковчезі» було триста тисяч. Лікарі допустили до польоту сто сорок чотири тисячі чоловіків і стільки ж жінок. Дванадцять тисяч капсул лишилися в резерві. Навпроти кожної в маніфесті стояв прочерк.

Елайас подивився на третій рядок. Ланг М., 91,4. Міхаель подав профіль щонайменше сорок один день тому і жодним словом не обмовився. Усі ці сорок один день вони вечеряли разом у їдальні на третьому рівні. Міхаель розповідав про холодильні контури капсул, про тиск у резервних танках, про те, що теплообмінники третьої секції гудуть не так, як треба. І жодного разу не сказав.

Потрібно двоє. Кандидатів троє. Одне з трьох імен — його власне, і його він не викреслить. Отже, вибір простий, простіший не буває.

Під списком лежав договір Архонта. Задачу в ньому записали одним рядком: нести свою варту, оберігаючи людство від винищення. Решта сторінки стосувалася строку: тридцять три роки поза анабіозом, не підряд, бо лічильник зупинятиметься лише під склом, а кожна звичайна ніч у каюті, кожна безсонна година над журналом ляже в рахунок. У програмі це називали третиною життя — від дев'яноста дев'яти років, закладених у розрахунок, ніби підпис міг зобов'язати тіло дожити до решти.

Після тридцять третього року — повернення в капсулу і Світ. Без нової варти. За прибуття — особисте право на владу в поселенні. Не дітям, не імені на камені. Тому, хто віддав свої роки й лежатиме під склом, чекаючи на землю.

Звідси й назва, яку дали варті ще на Землі. Грецьке архонт означало «володар». Морен провів пальцем під цим словом. Його довго обговорювали. Зрештою лишили: інакше пропонували третину життя в обмін на подяку людей, які нічого не пам'ятатимуть.

Нижче стояла графа для координат нового світу. Вона була заповнена.

Або Самуела Ліхт.

Або хлопець, якого він вісім років тому забрав із причалу в Тромсе.

* * *

Ліхт прийшла о дев'ятій, хвилина в хвилину.

Їй було тридцять сім. За ці одинадцять років вона постаріла більше, ніж він сподівався. У волоссі з'явилася сивина, на скронях — дві глибокі борозни. Вона сіла на стілець навпроти Елайаса, але спершу трохи посунула його так, щоб спиною бути до стіни, а обличчям до лампи.