Розділ 1. Єва

Світ. Сад

Першим, що вона пам'ятала, була його рука на її обличчі.

Світло, небо й листя над головою, мабуть, були раніше, бо вона вже сиділа на траві з розплющеними очима, коли він прокинувся. Але їх вона не пам'ятала. Пам'ять почалася з дотику: теплі пальці, трохи шорсткі, з червоною землею під нігтями. Вони обережно провели по її щоці, по брові, по губах, так, ніби боялися, що вона розтане.

Потім він сказав слово.

Вона не знала тоді, що таке слово. Не знала, що звуки можуть щось означати. Але цей звук зрозуміла одразу, усім тілом, як розуміють тепло чи холод. Він означав: ти тут. Ти є. Я чекав. Нарешті.

Він повторював це слово, коли кликав її. Вона завжди оберталася.

Його ім'я вона придумала пізніше, через багато днів, коли вже знала, що речі мають імена. Він пахнув червоною глиною з берега ріки, тією самою, на якій вона вперше його побачила, сплячого. Тож вона назвала його словом, яким потім називала й ту глину. Це було просте коротке слово, тепле, як нагрітий камінь. Через тисячі років, в іншій мові, у вустах інших людей воно звучатиме майже так само: адам.

* * *

Сад не мав краю.

Тобто край був, вона це знала, але ніколи до нього не доходила. Вона йшла до полудня через гаї, луки, береги. Дерева рідшали, трава нижчала, звірів меншало. Потім приходила думка: досить. Її власна думка, така звична, що вона поверталася, перш ніж устигала її роздивитися.

Одного разу вона залишила на стежці три камінці. Наступного дня дійшла до них і згадала, навіщо поклала. Постояла. Повернулася. Уже біля джерела їй стало прикро: там, біля камінців, знову здавалося, що далі йти немає потреби.

Посередині Саду було джерело. З нього витікали чотири ріки на чотири боки, і вода в них була така прозора, що риби ніби пливли в повітрі. Вона любила сидіти біля джерела і дивитися, як вода розходиться. Чотири ріки: одна текла туди, де сходило сонце, одна — туди, де сідало, і ще дві поміж ними. Вона пробувала зрозуміти, куди вони течуть і чи зустрічаються десь знову. Він сказав, що це неважливо, і вона погодилася, але все одно думала про це.

Дощів у Саду не було. Уранці з землі піднімалася тепла пара й зрошувала все, і трава до полудня стояла в краплях, і сонце світило крізь них тисячею маленьких сонць, а тоді пара зникала, і до вечора було сухо й тепло. І так щодня.

Щодня.

* * *

Звірів він назвав ще до неї.

Він сам їй це сказав, коли вперше повів її Садом: «Я дав їм імена. Усім. А тебе серед них не було». Вона пам'ятала той час як найщасливіший. Вони ходили Садом удвох, і звірі підходили до них самі, без страху, бо в Саду ніхто нікого не боявся. Лев приходив і лягав біля ніг, теплий і важкий, олениці тикалися мокрими носами в долоні, птахи сідали на плечі, і він показував їй кожного й казав його ім'я, і кожне ім'я пасувало звірові, як шкура.

Вона сміялася, коли ім'я виходило смішним, і давала своє. Він теж сміявся. Іноді вони сперечалися, і звір терпляче чекав, поки вони домовляться.

Так минали дні. Вона не рахувала їх, але пам'ятала, з яким звіром вони сперечалися востаннє. А потім одного ранку він прийшов до джерела, сів біля неї і став кидати у воду травинки, одну за одною, і дивитися, як їх несе.

— Що? — спитала вона.

— Усі, — сказав він.

— Що всі?

— Я показав тобі всіх. Обійшов увесь Сад. Більше нікого не лишилося.

Він сказав це спокійно. Але вона побачила в його обличчі те, чого ще не бачила, і не знала, як це назвати. Ніби з нього щось витекло, як вода з долоні.

Того дня він уперше просидів біля ріки від ранку до вечора. Просто сидів і дивився на воду. Вона кликала його, він відповідав, але не вставав.

Наступного дня теж.

* * *

Той, Що Приходить Увечері, з'являвся не щодня.

Вона так і не дала йому імені. Коли спитала, він відповів: Я той, хто є. Вона повторила про себе, пробуючи покликати його так, як кликала чоловіка. Не вийшло. Відповідь підходила до всього, що було в Саду, і нікого не кликала. Наступного вечора вона вже не питала. Зате помітила: її ім'я він вимовляв щоразу.

Він приходив, коли спека спадала і з-за дерев тягнуло прохолодою. Вони чули його кроки здалеку, бо в Саду все, крім нього, ходило безшумно. Він був високий, із сивою бородою і очима, яких вона ніколи не могла роздивитися до кінця, бо щоразу, коли дивилася в них, хотілося відвести погляд. Страху в цьому не було. Просто він дивився на них так, ніби вони були дуже далеко, хоча сидів на відстані простягнутої руки.

Він сідав із ними під деревом і питав, як минув день. Вони розповідали, а він слухав, і іноді щось пояснював: чому трава зелена, звідки береться пара, чому лев не їсть оленя. Іноді нічого не казав, тільки слухав разом із ними, як шелестить над головою листя. Коли сонце сідало зовсім, він вставав і йшов, і його кроки затихали так само поступово, як і з'являлися.

Одного разу вона спитала, куди він іде.

— Додому, — сказав він.

— А де твій дім?

Він підняв руку й показав угору, повз дерево, повз хмару, вище, туди, де вже проступали перші зорі.

— Там, — сказав він.

Вона подивилася на зорі. Вони були холодні й маленькі.

— Там гарно?

— Ні, — сказав він. Вона пам'ятала це «ні» все своє довге життя. — Там темно й холодно. Тут краще.

— Тоді чому ти не залишишся тут?

Він не відповів. Тільки поклав руку їй на голову, як кладуть на голову дитині, і пішов.

* * *

Про дерево їй сказав чоловік. Першого ж дня, коли вона ще ледве розуміла слова.

Він привів її до середини Саду, до джерела. Над джерелом стояло дерево з білою корою. Колись, давно, щось розкололо його стовбур навпіл, але обидві половини жили, сплетені гілками, як руки, і на них рясно росли дрібні жовто-червоні плоди.