Частина 3. Епоха Усної Традиції.

Розділ 11. Голос замість літери.

Минули роки після Епідемії Забуття. Світ змінився до невпізнання. Високі будівлі міст, як і раніше, височіли до небес, але з їхніх вікон дивилися порожні очі, а вулиці потопали у траві. Колишні галасливі магістралі тепер зберігали тиху пам'ять про минуле, завалені іржавими останками автомобілів. Людство, втративши здатність читати, адаптувалося до життя за новими законами, де голос переважав над літерою.

Спілкування набуло форми мистецтва. Замість письмових настанов та електронних послань, вкоренилася усна передача знань. В кожному куточку виникли власні "оповідачі" – особи з винятковою пам'яттю, що оберігали історію спільноти, знання про лікарські рослини, таємниці ремесел. Вони скликали дітей та дорослих вечорами біля вогнищ, їхні голоси ткали нитки минулого з сьогоденням, створюючи спільну пам'ять. Оповіді про "давні віки", коли люди "читали думки з аркушів" і "спілкувалися з віддаленими голосами через маленькі скриньки", перетворювались на легенди, прикрашені часом та фантазією.

Поряд з усною спадщиною, на повну міць розквітала мова малюнків. На скелях усередині печер, на відрізках обробленої шкіри, а також на відшліфованих поверхнях каменів з'являлися прості зображення, що репрезентували ключові ідеї: сонце, річка, харчі, загроза. Ці знаки не мали загального характеру, кожна спільнота чи група людей вигадували свою власну систему, що часто ставало причиною незгод між різними родинами. Попри все, в своїй суті, це було намагання зберегти знання, передати інформацію для майбутніх поколінь, не використовуючи забуту майстерність письма.

Жестова мова здобула нечувану популярність, особливо у тих спільнотах, де були обмеження на гучний звук (скажімо, у селищах, що ховалися від хижих звірів чи ворожих сусідів). Спритні рухи рук, різні поєднання пальців перетворились на надзвичайно складні системи, котрі дозволяли передавати не тільки прості повідомлення, а й вельми заплутані думки та почуття.