…

Розділ 8. Відголоски Стирачів.

Через кілька хвилин гул припинився. Дарина та Сергій, хитаючись, впали на підлогу. Їхні голови були порожні, в очах – розгубленість. Вони не пам'ятали, навіщо прийшли сюди, що вони шукали. Лише залишалося неясне відчуття, що щось важливе було втрачено.
«Хто ми?» — прошепотів Сергій.
Дарина подивилася на свої руки, наче бачила їх уперше. «Я… я не знаю».
Але щось в її підсвідомості опиралося. Глибоко всередині, наче маленька іскорка, тліла пам'ять про щоденник, про обличчя її батьків, про відчуття втрати. Це був спротив пам'яті, який Забуття не змогло повністю знищити.
Раптом на підлозі, поруч з комп'ютером, вона помітила невеликий металевий жетон. На ньому був вигравіруваний символ, який вона бачила раніше – на першій сторінці щоденника. Це був трикутник, що вписував у себе око.
Це відчуття було для них, як шок. Вони не знали, що це таке, але це викликало в них дивне, майже інстинктивне відчуття. Вони відчували, що цей символ має для них якесь значення.
Їм довелося розпочинати все спочатку. Спогади, які вони так тяжко збирали, були знову стерті. Але цього разу вони мали щось, чого не було раніше – доказ. Доказ того, що Забуття не є випадковістю, що за ним стоять ті, хто називає себе «Архітекторами Забуття».
Вони вийшли з архіву, запечатаного за ними невидимою силою, і ступили на вулиці Києва, який знову здавався їм чужим. Але цього разу вони знали, що вони не самотні. І що десь там, у тінях, приховані від світу, існують ті, хто пам'ятає.