Частина 2. Тіні Минулого.

Розділ 6. Шепіт у стінах.

Після потрясіння, викликаного відкриттям щоденника, Київ охопила невидима хвиля тривоги. Немов сам час почав розсипатися на крихти, а пам'ять про світ до Епідемії Забуття ставала все більш туманною. Дарина, тримаючи в руках пошарпаний щоденник, відчувала, як минуле дихає їй у спину. Кожна сторінка була не просто словами, а уривками життя, яке хтось намагався вирвати з колективної свідомості.
«Це не просто хвороба», — прошепотіла вона до Сергія, який сидів поруч, напружено вдивляючись у пожовклі сторінки. «Це цілеспрямовані дії».
Сергій кивнув. Його обличчя було блідим, а в очах мерехтіло нерозуміння. «Але навіщо? Кому це вигідно?».
Запитання висіло в повітрі, важке, як свинець. Вони сиділи в тиші невеликої квартири, яку винаймали поблизу зруйнованого Майдану, і відчували, як стіни навколо них починають шепотіти про забуті таємниці.
Новини про дивні прояви Забуття ширилися містом. Люди помічали, що зникають не лише особисті спогади, а й цілі фрагменти історії, навіть знайомі будівлі змінювали свій вигляд, наче ніколи й не були такими, якими їх пам'ятали. Це вже не було простою амнезією – це було стирання реальності.
Одного дня Дарина, переглядаючи старі фотографії, які дивом збереглися в батьківській скрині, помітила дивну річ. На одній з них, де вона була маленькою дівчинкою поруч зі своїм дідусем, на задньому плані виднівся фонтан, якого вона тепер зовсім не пам'ятала. Він був на тому місці, де зараз стояла звичайна паркова лавка.
«Сергію, подивись!» — її голос тремтів.
Сергій оглянув фотографію. «Дивно. Я теж його не пам'ятаю».
Це було лише початком. Згодом вони почали помічати, що старі карти Києва не збігаються з нинішньою реальністю. Деякі вулиці були названі інакше, деякі будівлі були відсутні, а деякі, навпаки, з'явилися нізвідки. Світ навколо них змінювався, і вони були чи не єдиними, хто це помічав.