...

Розділ 5. Народження нових легенд.

Минув місяць. Первісний жах від Забуття поступився місцем виснажливій битві за виживання. Людство, позбавлене своїх найважливіших знарядь – письмового слова та оперативного, стандартизованого обміну інформацією – почало змінюватися у нових, невідомих напрямках. Світ розділився на малі, відокремлені острови виживання.

Марія, у імправізованій школі, розгорнутій у бібліотеці університету, спостерігала за учнями. Вони скидалися на чисте полотно. Слова, що колись друкувалися на сторінках, для них наче й не існували. Вона брала великі книжки з картинками, що правили за наглядний матеріал, малювала прості малюнки на стінах, намагаючись навчити найголовнішого. "Це – сонце," – показувала вона на намальоване жовте коло, а потім на справжнє сонце, видне з вікна. "Це – дерево," – говорила, вказуючи на силует дерева надворі. Праця була неквапною, але діти, звільнені від колишніх знань, вбирали цю нову мову, немов губка. Дорослі теж приходили, прагнучи опанувати хоча б найпростіші символи, щоб спілкуватися. Так, крок за кроком, виникала мова піктограм, що могла б замінити втрачену писемність.

Петро, опинившись у лікарні, мусив боротися з черговим викликом – епідемією. Не маючи можливості ознайомитися з діагнозами, інструкціями до ліків чи результатами обстежень, лікування ставало схожим на гру в удачу. Але він та його помічники створили систему розпізнавання хворих та їхніх захворювань за допомогою неповторних позначок, які наносили на шкіру. Вони орієнтувалися на запахи, зовнішні ознаки та усні розповіді про симптоми. Петро усвідомив, що його медичні знання, здобуті з безлічі книг, тепер потребують нового формату передачі – усно, через практику та наочність. Він перетворився на наставника, а його слова стали єдиним достовірним джерелом інформації.

У сільській глибинці, де оселилися Олена з Софійкою, справи складалися трохи оптимістичніше, хоча й тут не бракувало клопотів. Громада, до якої вони прибилися, являла собою невеличке господарство, що трималося на плаву завдяки самозабезпеченню. Тут не виникало потреби в формальних постановах – усі й так знали, як діяти. Обмін новинами відбувався у процесі повсякденної роботи, на вечірніх сходинах коло багаття. Старійшини оповідали оповідки, ділилися вміннями з агрономії, збору врожаю, мисливства. Народжувалися легенди та перекази про "Світ, що Читав". Про містечка, де "високі будівлі сягали хмар", про "дивовижні скриньки, що демонстрували рухливі зображення", та про "аркуші, котрі вміщали в собі всю мудрість світу". Софійка, подібно до інших дітей, сприймала ці розповіді як фантастику, не розуміючи, що мова йде про її недалеке минуле.

У міру того, як старі узи розривалися, а старі порядки валилися, народжувалися нові ватажки. Це були не ті, в кого була влада, а ті, хто володів уміннями, що стали дорогоцінними в новому світі: умільці, здатні лагодити техніку, спираючись на пам'ять та чуття; книжники, які могли пригадати уривки важливих знань; мисливці, котрі могли дати харчі. Суспільство неспішно переходило від заплутаної, опосередкованої інформацією системи до простішої, прямої взаємодії, де кожне обличчя, кожен порух, кожний звук мали вагу. Людство вчилося існувати без слів, проте з новими сенсами.