...

Розділ 3. Перші кроки в темряві.

Другий день після Забуття виявився ще важчим. Паніка не вщухала, але перетворилася – від істеричних вигуків до глухого, напруженого гуркоту безвиході. На дорогах, де вчора панував цілковитий хаос, зараз з’явилися тимчасові барикади з кинутих авто. Деякі люди, ведені інстинктом самозбереження, почали об’єднуватися, утворюючи спонтанні групи.

Олена, водійка автобуса, мусила припинити рейс. Її автобус застряг у непролазній дорожній загороді, а пасажири розійшлися, рятуючи свої життя. До свого помешкання вона добралася пішки, пробираючись крізь запаморочливі вулиці, де чутно було тріск розбитих вітрин та людські крики. Вдома на неї чекала 10-річна донечка Софійка, яка сиділа на підлозі, уважно вивчаючи свої найулюбленіші комікси. На її личку читалося замішання.

"Матусю, я не тямлю, що тут написано, – тихо мовила Софійка, вказуючи на яскраву сторінку. – Картинки бачу, а слова… вони дивні".

Олена міцно обійняла свою донечку. Її душа краялась. Як розповісти дитині, що світ, який їй був знайомий, зруйновано? Як навчити її азбуки, коли й сама не може осягнути жодного підручника? Та материнський інстинкт велів діяти. Вижити – ось найперше завдання.

Уряд, паралізований відсутністю письмових комунікацій, намагався відновити порядок. У містах з’явилися військові патрулі, які намагалися навести лад, використовуючи лише усні накази та жести. Однак їхня ефективність була вкрай низькою. Солдати не могли прочитати карти, інструкції до зброї, списки зниклих безвісти. Командувачі армії усвідомили, що їхні високотехнологічні системи керування перетворилися на груди металу та пластику.

Петро, хірург, вирішив не покидати лікарню. Деякі з його колег втекли, інші зневірилися. Але Петро знав, що люди все ще потребують допомоги. Він та декілька медсестер, що залишилися, почали розробляти власні системи. Вони використовували кольорові стрічки для позначення медикаментів, розробили прості піктограми для інструкцій. Це було повільно, небезпечно, але це був єдиний спосіб працювати. Деякі пацієнти померли через помилки в дозуванні, інші – через неможливість провести складні операції без чітких інструкцій. Кожен день був боротьбою з відчаєм і невіглаством.

Банківська система повністю рухнула. Готівка перестала мати цінність у місцях, де не було кому її перевірити чи порахувати за допомогою апарату. Люди почали повертатися до бартеру. Сусід обмінював хліб на ліки, фермер – овочі на бензин (якщо він міг знайти того, хто вміє його перекачати). Сформувалися маленькі громади, де довіра була єдиною валютою.

Інженерні мережі зазнавали подальших збоїв. Навіть базові системи водопостачання та каналізації ставали проблемою, адже для їхнього обслуговування були потрібні схеми та інструкції. Деякі райони залишилися без світла, води та газу, що призвело до посилення соціальної напруги. Міста, що були символами людського прогресу, перетворювалися на пастки, звідки було важко вибратися і де було майже неможливо вижити без зовнішньої допомоги.

Наприкінці третього дня стало зрозуміло: це не тимчасовий збій. Це нова реальність. Людство, що тисячоліттями покладалося на письмове слово як основу своєї цивілізації, тепер мусило шукати нові шляхи. Попереду була довга і небезпечна дорога, де кожна прочитана історія, кожен написаний закон – все це залишилося у забутті.