...

Розділ 2. Ехо минулого.

Навіть після перших хаотичних годин, коли сонце скотилося до краю горизонту, а гамір міста переродився у тривожну тишу, жах Забуття не полишав. Усі телевізійні канали показували виключно знімок пустісінької студії з написом, котрий ніхто не міг розібрати. Радіоефір, що до того вирував голосами дикторів та музикою, тепер видавав лише статичний шум або уривки позбавлених сенсу фраз.

Марія, професорка історії з університету рідного міста, сиділа у власній вітальні, в обіймах десятків книг. Їхні палітурки, що колись були для неї мовчазними приятелями, тепер видавалися глузуванням. Вона провела кінчиками пальців по золотому напису на старому примірнику "Історії України", намагаючись пригадати, про що там розповідалося. Наче слова вивітрилися з її пам'яті, залишивши лише уламки уявлень та переживань. Її пронизував біль, різкий, тілесний біль втрати. Вся її суть визначалася словами, здатністю пірнати в чужі роздуми, досліджувати минуле крізь літери. Зараз вона була такою ж сліпою, як і всі.

Телефон задзвонив. Це була її сестра, що мешкала в іншій частині міста.

"Ти… ти теж?" – здригнувшись, спитала Марія.
"Так. Я не можу відкрити жодне повідомлення, – відповіла сестра, її голос ледь стримував істерику. – Усе зникло. Ми не можемо викликати швидку, не можемо купити хліб у магазині, бо касовий апарат показує лише нісенітниці! Що тут коїться?!"

Марія не знала що відповісти. Її вчений розум намагався віднайти логічне пояснення: вірус? Атака? Невідомий феномен? Та жодне пояснення не могло охопити цю повсюдність.

У величезних мегаполісах вирує анархія. Супермаркети, що втратили змогу сканувати штрих-коди та обслуговувати через термінали, перетворилися на місця пограбувань. Налякані й голодні люди вибивали вікна, намагаючись забрати все, не розбираючись в маркуванні товарів. Правоохоронці, хоч і прагнули приборкати натовп, самі були дезорієнтовані. Коли закон не закріплений на папері, коли кожне розпорядження – просто звук без письмового підтвердження, влада втрачає свій стрижень.

Шпиталі, колись осередки знань і дисципліни, теж страждали. Петро, хірург, який ще вранці проводив операції, тепер розгублено ходив холами, намагаючись збагнути, які медикаменти кому призначати. Він і його товариші намагалися розібратися за кольором обгорток, за формою пігулок, але це було ризиковано. Багато пацієнтів залишилися без нагляду, їхні медичні записи втратили ясність, а медичні пристрої виводили лише позбавлені сенсу сигнали. Карети швидкої допомоги стояли в ангарах, бо не було можливості розшифрувати виклики або визначити маршрути.

Уряди, що перебували у кризових штабах, намагалися встановити зв'язок між собою. Телефони та відеозв'язок працювали, але протоколи, інструкції, доповіді – все це було втрачено. Міністри та генерали, що звикли до швидкого обміну інформацією через тексти, тепер змушені були покладатися лише на усні звіти, які часто були суперечливими та неповними. Вербальна комунікація швидко стала єдиним способом взаємодії, але вона не могла компенсувати втрату тисячоліть накопиченої письмової мудрості.

Ніхто не знав, чому це сталося. Теорії множилися: від сонячного спалаху до вірусу, що вражає зорову кору мозку. Але все це були лише слова, що висіли в повітрі, не маючи підтвердження у вигляді наукових статей чи офіційних звітів.

Коли ніч повністю огорнула світ, вона принесла не тільки темряву, але й жахливе усвідомлення. Людство, що так пишалося своєю цивілізацією, своїми досягненнями та знаннями, раптом виявилося безпорадним. Кожна книга, кожен документ, кожен цифровий файл перетворився на німе свідчення втраченого минулого, яке тепер ніхто не міг прочитати. Майбутнє здавалося таким же нечитабельним і невизначеним.