1

«1»

Коли вона зачинила за собою двері і разом із тим, зачинила від мене світ, я віднайшов себе знову. Як сказати правильно, була це радість чи скоріше очікуваний та логічний  результат стосунків, я не знаю. Лише відчув, що так є правильно. Так, всерівно, рано чи пізно мало статися. Це ніби, повернення на шлях життєвої правди, чи то пак, долі. До моєї справжньої дороги із якої збочив від ряду не підвладних мені і нікому чинників. Видавалося, що життя, яке в якусь мить було зупинене – пішло. Пішло саме у тому напрямку в якому мало йти завжди. І якщо заплющити очі, то взагалі не відчувалося, що розтратив ті три незамінні роки життя. Півтора на насолоду, півтора на спокуту насолоди. Що, дійсно за щастя потрібно платити? Відповіді не маю!

Було відчуття, що їх просто не було, що я їх не жив. А між тим, це були роки мого життя. Мого сміливого, продуктивного, вдалого життя. Життя із високими досягненнями і рушійними рішеннями на майбутнє.  Хм, воно ж могло бути таким! А так! Скніння у гнітючому просторі чужої людини. Такої відомої та вивченої та абсолютно чужої і незвіданої! І навіть попри усі спроби віднайти шлях до розуміння, хоча б найменшого, усі ті старання розбивалися об скелі спротиву. Можна було суцільну добу говорити про шляхи виходу із кризи. Звертатися до друзів чи, навіть, психолога. Це не давало результату. Великий замок на душі, надійно закривав усі спроби розв’язати стосунки. Досягнути можливого порозуміння, яке мені скоріше видавалося необхідністю, чим дійсно потребою.

Дивно, що коли розпочиналися зміни у ній я не повірив у це. Коли вона із люблячої частинки серця, душі, тіла, мого тіла, почала перетворюватися у не справжню себе я просто злякався. Ніби зажмурив очі. Відгородився від тих змін заплющеними очима. О, ні! Що це? Хто це? Волало закровлене серце. Мозок не розумів і не сприймав. Я замикався. І коли розвиток її внутрішнього Я, пішов у напрямку від мене, я забув усе добре, що було у житті із нею. Усі приємності. Щем, млість, величність поєднання закоханих  тіл, розуміння з напівслова! Усе забув! Ніби його і не було.

Лишилася синтезована справжня Вона.

І ще біль!

Саме тому, коли грюкнули двері і звично посипалася штукатурка над їх опалубкою я посміхнувся. О, ні не тому, що нарешті вона пішла, залишивши мене у спокою назавжди. Не тому, що тепер я належу лише сам собі. Не тому, що відтепер мої улюблені антидепресанти матимуть можливість мені допомогти. Я посміхнувся новому життю, яке у цю помпезну мить розлучення входило у мою свідомість. Розміщалося там, розкладало свої нехитрі пожитки. Роздивлялося навколо ніби промовляючи «Ну, от тепер заживемо, хлопче!»

Відчуття початку, нового старту лягло найлагіднішим бальзамом на душу. Її не було у моєму житті біля п’ятнадцяти хвилин, а я вже був цілковито вільний і необтяжений. Легкість – легкість - легкість просякала свідомість. І навіть, ця обдерта халупа, яка була свідком усіх битв і баталій видавалася освітленою. Ніби нарешті мої утопічні молитви до Найвищого досягнули мети і взлетіли в атмосферу осяваючи кімнату із подертими шпалерами, сипучою стелею і протягом, який ледь не добив мою болючу спину. Усе видавалося не значним і тимчасовим. Лише я, був важливий у цю мить.

Я лежав посеред кімнати на запиленому паласі. Руки розкинув у різні боки. Мої ноги також були більше ніж на ширині моїх пліч. Я насолоджувався тишею. Прислухався чи бува, вона не грюкне посудом на кухні чи не включить воду у ванні. О, ні! Тиша, тиша! Легкість, легкість…. Я відчував життя, нарешті за багато років. От так от просто лежав посеред брудної, освітленої моїми молитвами кімнати і відчував як йде життя. Як воно прямує вперед, а я нарешті, можу бути у ньому своїм. Не зайдою, не запрошеним у задні ряди скніння і плачів, не «весільним запорожцем». А жителем, і що найдивніше, свого життя. А серце так радісно колотило, так весело прагнуло скоріше жити і оживати, що видавалося помру від серцевого нападу радості та прагнення.

Вставати не хотілося. Не тому, що є якась причина. Просто не хотілося. Натомість хотілося лежати, отак от, посеред кімнати. Саме так! І ніхто, ніхто не зробить мені зауваження. Я нікому не мішатиму у своїй найманій однокімнатній, намоленій мною квартирі. Ніхто. Лише я сам можу порядкувати це житло і це життя. Яке за якісь гріхи поколінь чи помилки бадьорої молодості отримало таку долю випробувань, що певно нормальна людина, не я, не витримала б оце усе. Оце усе звалене на голову. Яке прибило своїм вантажем чужих емоцій і негативів. Яке знущально проникало в усі шпаринки свідомості, емоційності, можливо для буддистів чакрів, для православних - душі, хазяйнувало там, розбирало мене на частини. Перебудовувало у гіршого і значно простішого чим сотворив мене у своїй душі Найвищий.

 І навіщо?!

У цім питанні не було питання. Лише дрібний і негативний тон. Зрозуміти чому єднається тіло і душа у таїні вінчання, а на ранок розпочинається великий демонтаж людини. Велика перебудова, «вавилонська вежа». Хм, я маразматично не розумію цього. От відмовляюся повністю, брати у цьому участь. Пробувати розуміти і сягати своїм розумом у такі хащі. Виходу із них нема. Є лише маршрут: нерви – антидепресанти. Звичний і рятівний. Хоча інколи заторможена свідомість легким наркотиком видає «на гора» все те ж саме питання, але уже у більш свідомій формі. Із звертанням до себе:

• А навіщо?!

І приходить відповідь, як на мене шикарна і найчесніша:

• Не знаю!

І від неї стає легше. І від неї стає спокійніше. І від неї стає страшно – страшно і шлях пролягає по звичному, але уже іншому маршруту: страх – антидепресанти. І цей маршрут стає улюбленим. Тому, що страх він міцний, він різний, він підступний, солодкий, бридкий, липкий, дотичний до мозку у найболючіші місця та точки. Він б’є. Міцно і невідпорно аж дрижаки проходять від п’ят до мозку, підіймають волосся і виходять обезсиленням у руках, ногах, тілі взагалі. Ти осідаєш. Прямо там де стоїш. Шукаєш, шпортаєшся у сховку від нього. Молися і віриш, що молитва долетить до Найвищого. Що він зглянеться і як гепне своїм кийком на страх. Страх втече. Облишить тебе і враз настане полегкість. Враз прийде очищення і сльози мов ріка потечуть по напруженому обличчю.