Сон у краплі фарби.

Спершу була тиша. Вона не була порожнечею — радше глибокою паузою, у якій світ ще не наважився вимовити себе. У цій тиші дихала можливість: ріка, що ще не потекла; сонце, яке ще не здійнялося; голос, що чекав першого звуку.

 Полотно стояло білим, але та білизна була не кольором, а відсутністю кольору, відсутністю часу, відсутністю рішення. І саме ця відсутність тяжіла до народження більше, ніж будь-яка готова форма. Художниця зупинилася перед ним. Вона не знала, чи малює, чи слухає, чи лише тримає в руках інструмент, який сам шукає виходу. І світ, притихлий у напрузі, ніби схилився до її першого штриха. Бо завжди є мить, коли історія ще не написана, але вже наполягає на своєму існуванні. І саме тоді тріщина починає світитися.

______

  Полотно було мовби першою сторінкою книги, яку ще не написали. Його білизна була не кольором, а відсутністю, настільки густою, що вона тяжіла сильніше за будь-який закон Ньютона. Художниця стояла перед ним, наче мандрівниця перед картою ще не відкритих земель. У запаху майстерні — дерева, олії й зими — крилася підказка: світ хоче записати себе.

  Вона провела першу лінію — і поверхня розтріскалася. Полотно тріснуло, й крізь розлом засяяло сяйво, схоже на світло, затиснуте між двома долонями. Це була не площина, а щілина в реальності, крізь яку просочувалося щось інше. У ту мить вона збагнула: світ не просто малюється — він розкриває власні тріщини, і саме крізь них можна побачити справжнє.

 Розлом вів у простір, де фарби текли як час, а небо скидалося на нескінченне дзеркало. Тріщина росла, розширювалася, і художниця ступила всередину.

  Там був ліс — дерева-пензлі шуміли, мов антени, ловлячи сигнали чужих галактик. На чорнильній ріці з’явилася постать, складена з помилок і забутих варіантів.

— Я — твої відмови, — сказала вона. — Я твій неповний космос.

 Художниця зрозуміла: відмови не зникають, вони лишаються поруч, як паралельні розломи в матерії. Торкнувшись постаті, вона відчула в руці пензель-ключ — артефакт, що міг розкривати тріщини й робити їх проходами.

 Далі серед галявини світилася дитина з лампою, де горіло полум’я зі сніжинок.

— Ти малювала мене ще до того, як повірила в серйозність, — сказала вона.

 І художниця побачила у світлі хатинки й сміх, сонця та вигаданих звірів. І зрозуміла: мистецтво і наука сходяться в одному — у радості створення.

 Коли вона повернулася, майстерня вже належала іншому світові. Полотно тримало в собі розлом, крізь який текла ріка і розквітав сонях. Дитина дивилася їй у душу. Сліди художниці лишали барвисті візерунки — тріщини в буденності, крізь які світився інший порядок.

 Тоді й місто тріснуло. Каміння бруківки розкривалося пелюстками, птахи з муралів здіймалися в небо, ринви співали. Діти приймали чудо як даність, дорослі відверталися й намагалися замальовувати тріщини фарбою. Але чим більше вони їх замальовували, тим яскравіше сяяло світло зсередини.

— Пробудження завжди має смак страху, — сказала дитина.

  Її слова відбивалися у тріщинах на стінах, які тепер світилися, мов шрами космосу. Люди йшли за нею, і калюжі ставали портальними розломами у забуті мрії. Там чекали їхні тіні — страхи. Але вони були не ворогами, а елементами архітектури. Коли люди прийняли свої відбитки, тіні розтанули, як чорнило у воді.

 Місто прокинулося. Його стіни вкривалися тріщинами, з яких виростали візерунки й сни. Вулиці пульсували, мов живий організм. Художниця підняла пензель-ключ і намалювала міст — але й міст був тріщиною, яка не роз’єднувала, а з’єднувала протилежності. Люди переходили ним і сміялися, і сміх лунав формулою нескінченності.

 Минуло багато років. Старе місто забуло себе, але Місто-Снів жило власними розломами. У центрі стояла майстерня. Полотно дихало, як серце космосу. Казали, художниця увійшла в тріщину й стала її алгоритмом.

 Коли падав сніг, кожна сніжинка тріскалася відсвітом квантового вогню. І люди повторювали:

— Це її світло. Вона ще з нами.

А легенда нашіптувала: світ — це тріщина в самому собі, і ми є його нескінченні віддзеркалення.

_____

  Минуло стільки років, що сам час почав втрачати послідовність. У місті траплялося бачити, як вулиця веде одразу у вчора й у завтра, а двері відчиняються не в кімнату, а в пам’ять. Люди вже не дивувалися: вони знали, що реальність тепер має властивість бути живою.

  У центрі, серед лабіринту вулиць, і досі стояла майстерня. Полотно в ній було схоже на спляче море: то здіймалося хвилею, то завмирало у світлі, ніби дослухаючись до погляду. Дехто казав, що бачив там художницю — її тінь ковзала лініями, залишаючи нові світи, які розросталися, немов гілки. І коли над містом падав сніг, кожна сніжинка світилася внутрішнім полум’ям. Діти простягали руки й ловили іскри, дорослі ж схиляли голови, наче перед тихим дивом. І тоді всі разом шепотіли:

— Вона ще з нами.

  Так легенда ставала буденністю, а буденність — легендою. І місто продовжувало рости, множитися тріщинами й дзеркалами, сміхом і світлом, віддзеркалюючи нескінченний малюнок, у якому ми — лише лінії, що прагнуть завершитися, та ніколи не завершуються.