Розділ 2. Не той хлопчик.

2.1. Світ, де слова не потрібні
Світанок ще тільки позначався тонкою сірою смужкою на сході, коли Метью Катберт розплющив очі. Сон не приніс йому відпочинку; він був неглибоким, сповненим неясних образів та нечутних діалогів, що лишали по собі лише глуху тривогу. Він полежав кілька хвилин, прислухаючись до будинку. Старі мостини тихенько порипували під власною вагою, наче старий, що зітхає уві сні. Із сусідньої кімнати, де спала Марілла, долинало її рівне, мірне дихання. Його сестра завжди спала міцно, її розум був вільний від сумнівів, а рішення — прямі й чіткі, як лінія обрію над морем. Душа ж Метью була більше схожа на заплутаний клубок ниток, і сьогоднішній ранок лише тугіше затягнув вузли.
Він підвівся з ліжка безшумно, наче тінь. Його рухи були повільними й відточеними роками звички. У його світі слова були рідкістю, чимось зайвим і незграбним, як парадний одяг, який вдягають лише в особливих випадках і в якому почуваєшся не у своїй тарілці. З роками Метью майже розучився користуватися ними, виявивши, що більшість речей у житті можна висловити без допомоги мови.
Інша річ — руки. Його загрубілі, вкриті мереживом зморщок і старих подряпин руки були його справжнім голосом. Вони знали, як легенько поплескати оксамитову морду коня, щоб заспокоїти його; як знайти й полагодити продірявлену дошку в даху сараю; як за щільністю грудки землі визначити, чи достатньо в ній вологи. Руки розмовляли зрозумілою йому мовою — мовою діла, і вони ніколи його не зраджували.
Одягнувши свій робочий одяг, такий самий непримітний і звичний, як і він сам, Метью спустився скрипучими сходами на кухню. В домі було прохолодно й пахло вистиглим деревом і вчорашнім хлібом. Насамперед він розтопив піч. Сухі поліна він уклав у топку з методичною точністю, і незабаром веселі помаранчеві язики полум'я розпочали свій ранковий танок, кидаючи теплі відблиски на стіни. Цей ритуал завжди приносив йому спокій. Порядок дій, повторюваний день у день, рік у рік, створював відчуття стабільності й захищеності.
Він поставив на плиту кавник і, поки вода закипала, вийшов на подвір'я. Ранкова прохолода торкнулася його обличчя. Повітря було свіжим і чистим, з ледь вловним солодкуватим ароматом квітучих яблунь. Він набрав у відра води з криниці, його рухи були розміреними й ощадливими. Кури в курнику привітали його тихим квоктанням. Він насипав їм зерна, спостерігаючи, як вони діловито метушаться. Потім подався до хліва. Тепло й знайомий запах сіна та худоби огорнули його. Він задав корм, видоїв корову, слухаючи, як гулко вдаряються об стінки відра перші цівки молока. Тварини не вимагали слів. Вони розуміли його за тоном голосу, коли він щось мугикав собі під ніс, за м'яким дотиком його руки. З ними було просто й зрозуміло.
З людьми все було інакше.
Сьогоднішня поїздка на станцію була для нього справжнім випробуванням. Ідея завести в домі помічника належала, звісно ж, Маріллі. «Метью, тобі вже шістдесят, — сказала вона одного вечора за вечерею, і її голос не припускав заперечень. — Ти вже не можеш сам упоратися з усією роботою на фермі. Нам потрібен хлопчик. Сирота з Нової Шотландії. Він буде тобі підмогою». Її доводи були слушними, і Метью не знайшов, що заперечити. Спина й справді боліла все частіше, а після довгого дня в полі руки надвечір тремтіли від утоми.
Але думка про те, що в їхній тихий, усталений світ, де все було знайоме до останнього цвяха в стіні, увійде хтось сторонній, викликала в ньому глухий опір. Нова людина — це нові звуки, нові звички, а найстрашніше — необхідність розмовляти.
Повернувшись на кухню, він налив собі в горнятко кави, що парувала, і вийшов на ґанок. Небо на сході вже посвітлішало, і перші промені сонця торкнулися верхівок дерев. Він дивився на свою ферму. «Зелені Дахи» були для нього не просто домом — це було все його життя, його фортеця, що захищала його від галасливого, метушливого й вимогливого світу. Він народився в цьому домі, в ньому ж померли його батьки і його старший брат Майкл. Він знав тут кожен кущ, кожен камінь.
І ось сьогодні в цю тиху гавань мав увійти чужинець. Хлопчик. Метью й гадки не мав, про що розмовляють із хлопчиками. Він невиразно сподівався, що той виявиться тихим і працьовитим. Так, мабуть, із мовчазним хлопчиськом він би зміг порозумітися.
Він допив каву, поставив порожнє горнятко на поруччя й пішов запрягати стару кобилу у віз. Час не чекав. Що швидше він упорається з цією справою, то швидше повернеться у свій звичний світ, де слова були не потрібні. Він ще не знав, що цьому світові залишилося існувати лише кілька годин.

2.2. Страх перед словами
Думка про хлопчика-сироту, яка тепер міцно влаштувалася в їхньому домі, принесла із собою не лише тривогу, а й цілу низку практичних турбот, якими, звісно ж, завідувала Марілла. За кілька днів до поїздки в Брайт-Рівер вона підійшла до Метью, коли той лагодив збрую на подвір'ї.
— Метью, — почала вона своїм звичним діловим тоном. — Я тут подумала. Хлопчик приїде з притулку, напевно одягнений абияк. Негоже йому ходити в обносках. Треба купити йому нову сорочку й штани. Якщо вже поїдеш до Кармаді по насіння, зайди до крамниці Уїльяма Блера.
Метью завмер, тримаючи в руках ремінь. Крамниця Уїльяма Блера. Це місце було для нього майже таким самим лячним, як і кабінет дантиста. Він не ходив туди вже років двадцять, відтоді, як там почали працювати дві доньки господаря — жваві, червонощокі дівчата, які мали звичку голосно сміятися й перешіптуватися за спинами покупців. Думка про те, щоб увійти туди й почати пояснювати, який одяг йому потрібен для хлопчика-сироти, якого він ще навіть не бачив, викликала в нього майже паніку.
— Марілло, — почав він, і голос його прозвучав хрипко й невпевнено. — А може, не треба поки що? Приїде, а там подивимося. Може, в нього і свій одяг непоганий.
— У притулку? Непоганий? — хмикнула Марілла. — Не сміши мене, Метью. Усе буде штопане-перештопане. Треба, щоб у хлопчика була хоч одна пристойна зміна на неділю. Що в цьому такого складного? Зайдеш і попросиш одяг для хлопчика років одинадцяти.
Для Марілли, яка могла без тіні збентеження сперечатися з м'ясником через ціну на яловичину, в цьому справді не було нічого складного. Для Метью ж це було рівносильним тому, щоб вийти на міську площу й почати декламувати вірші. Він уявив собі, як заходить до крамниці, як до нього підходить одна з доньок Блера, Мелінда чи Люсінда, і дзвінким голосом питає: «Чим можу допомогти, містере Катберт?». А він муситиме пробурмотіти щось про одяг для хлопчика. І вона, напевно, запитає про розмір. Або про зріст. А він звідки знає? І він стоятиме там, посеред відрізів тканини, жіночих розмов і сміху, почуваючись величезним, незграбним і абсолютно чужим.
Він спробував заперечити ще раз, але Марілла вже розвернулася й пішла в дім, давши зрозуміти, що розмову закінчено.
У день поїздки до Кармаді Метью відтягував візит до крамниці до останнього. Він купив насіння, зайшов до залізної крамниці по цвяхи, довго говорив із ковалем про погоду, хоча погода його тієї миті хвилювала найменше. Але рано чи пізно йому довелося спрямувати свою кобилу до головної вулиці, де красувалася вивіска «Універсальна крамниця Уїльяма Блера».
Він кілька разів проїхав повз, збираючись із духом. Серце калатало так, наче він збирався не сорочку купити, а пограбувати банк. Нарешті, глибоко вдихнувши, він прив'язав коня й рішуче штовхнув двері. Дзенькнув дзвіночок.
На його жах, за прилавком стояла не сам містер Блер, а його старша донька, Мелінда.
— Містере Катберт! Якими долями! — усміхнулася вона. — Чого бажаєте?
Метью підійшов до прилавка, зняв капелюха й втупився в полиці позаду дівчини. Він відчайдушно намагався сформулювати своє прохання, але слова застрягали в горлі. Він відкрив рота, але замість фрази про одяг для хлопчика, вирвалося щось зовсім інше.
— Мені б… — почав він, і голос його сів. Він прокашлявся. — Мені б… насіння польової ріпи.
Мелінда здивовано звела брови.
— Насіння ріпи? Містере Катберт, але ми ніколи не торгували насінням. Вам треба до крамниці містера Белла.
— Ах, так… — пробурмотів Метью, відчуваючи, як рум'янець заливає його обличчя. — Точно. Забув.
Він уже збирався повернутися й утекти, рятуючи рештки своєї гідності, як раптом його погляд упав на мішки, що стояли біля стіни. Цукор. Це було щось просте й зрозуміле.
— Тоді… мені б цукру, — сказав він з раптовою полегкістю. — Коричневого. Двадцять фунтів.
— Двадцять фунтів цукру? — здивувалася Мелінда, але сперечатися не стала. Вона взяла совок і почала насипати цукор у великий паперовий пакет.
Метью мовчки спостерігав, почуваючись останнім ідіотом. Що Марілла скаже на двадцять фунтів цукру замість нової сорочки?
Розплатившись і підхопивши важкий пакет, він вислизнув із крамниці, не тямлячи себе від сорому й полегшення. На вулиці він вдихнув свіже повітря на повні груди. Ні, світ, де треба було пояснювати щось жвавим продавчиням, був створений не для нього.
Увечері Марілла, побачивши цукор, лише стиснула губи й подивилася на брата з такою сумішшю роздратування й жалю, що йому захотілося провалитися крізь землю.
— Метью Катберт, — сказала вона тихо, хитаючи головою. — Яка ж із тебе марна людина, коли доходить до розмов. Гаразд. Обійдеться поки хлопчисько.
Більше вони до цієї розмови не поверталися. Але коли Метью їхав на станцію забирати хлопчика, спогад про свою ганебну поразку в крамниці був свіжим і неприємним. Він щиро сподівався, що хлопчисько виявиться не надто говірким. Із мовчазними людьми, він сподівався, буде простіше.