Розділ 1. Принцеса на вокзальній лаві.

1.1. Білий Шлях Чарівності
Енн Ширлі сиділа на твердій, витертій до блиску лаві вокзалу Брайт-Рівер так рівно, наче аршин проковтнула. Так веліли сидіти в притулку Святого Юди, і тіло пам'ятало цей урок краще, ніж розум пам'ятав тепло материнських рук. Слухняність була валютою, якою сироти розплачувалися за дах над головою і тарілку прісної вівсянки. А Енн була дуже, дуже слухняною. Майже завжди.
Ноги в грубих, стоптаних черевиках, які були їй завеликі на цілий розмір, не діставали до підлоги. Вона бовтала ними в повітрі, намагаючись, щоб це виглядало безтурботно, як у дівчаток з картинки в журналі, а не так, наче вона ось-ось злетить від напруги, що натягнула її нерви до дзвону.
Поруч стояв її єдиний саквояж із потертого картону, перев'язаний мотузкою, щоб не розвалився. Всередині — змінна сукня, нічна сорочка і щітка. Усе її земне майно. І ще книжка віршів, засунута в глибоку кишеню сукні. Пошарпаний томик Теннісона був її справжнім скарбом, її якорем у цьому світі, що вічно гойдався. Він був важчий за весь саквояж.
Зовні, за курним, поцяткованим подряпинами склом, світ потопав у молочно-білій піні квітучих яблунь. Гілки, всипані цвітом, тяглися до самого неба, створюючи над дорогою живий, духмяний тунель. Енн примружилася, і реальність слухняно розмилася, поступаючись місцем тому, що було значно прекраснішим. Гілки тієї ж миті перетворилися на склепіння величного бального залу, а кожна квітка — на крихітну перлину, загублену небесною королевою.
«Білий Шлях Чарівності», — прошепотіло щось усередині неї. Це був голос принцеси Корделії, її найвірнішої, найвідважнішої і найвигаданішої супутниці. Корделія, з волоссям кольору червоного золота та очима, наче фіалки, ніколи нічого не боялася. Вона б ступила на цей шлях з високо піднятою головою, її шовкові спідниці шурхотіли б по молодій траві, а у волоссі неодмінно заплуталися б білі пелюстки, схожі на сніжинки.
Енн спробувала вдихнути так, як вдихнула б принцеса, — глибоко й велично, наче вдихаючи аромат сотень бальних троянд. Але повітря вокзалу було густим і важким. Воно пахло вугільним чадом, застарілою деревною пилюкою і чимось кислим від воза з рибою, що проїжджав повз. Жодного натяку на яблуневий цвіт.
Вона знову розплющила очі, і чарівний зал завалився, залишивши по собі лише голі дошки та брудне скло. Реальність була впертою, сірою штукою. Але Енн була ще впертішою. Це був її головний секрет, її таємне мистецтво, якого вона навчилася в темних кутках чужих домівок: світ можна переробити. Треба лише дивитися на нього правильно.
Якщо довго дивитися на тріщину на стелі, можна уявити, що це срібна ріка, що біжить у далеке, невідоме королівство. Якщо прислухатися до настирливого скрипу флюгера на даху, можна почути плач самотньої скрипки в покинутому замку. А якщо дивитися на яблуневий цвіт крізь брудне вокзальне скло, можна майже повірити, що ти стоїш на порозі нового, щасливого життя.
Можна майже забути все, що було до цього. Майже.

1.2. Мистецтво бути хорошою
Цей новий дім, «Зелені Дахи», був її останнім шансом. Місіс Спенсер сказала це чітко, хоч і намагалася пом'якшити слова патокою співчуття. «Ти вже доросла дівчинка, Енн. Одинадцять років. Якщо ти не приживешся в Катбертів, боюся, тебе доведеться відправити до робітного дому в Хоптауні».
Робітний дім. Ці два слова були холоднішими за зимовий вітер і страшнішими за будь-яку казку про вурдалаків. Енн знала, що це таке. Це місце, звідки не повертаються. Місце, де мрії вмирають першими, а надія — одразу за ними.
Тому вона мусила їм сподобатися. Не просто сподобатися — вона мусила стати для них необхідною. Незамінною. Вона мусила вплестися в їхнє життя так міцно, щоб вони ніколи не змогли її вирвати, наче бур'ян. Мистецтво бути хорошою було найскладнішим з усіх мистецтв, і Енн осягала його все своє недовге, але дуже насичене життя.
Вона подумки почала репетицію, програючи зустріч у своїй голові знову і знову, як актор репетирує роль.
Перша версія: Енн Шляхетна і Загадкова.
«Доброго дня, містере Катберт. Яка чудова погода для подорожі, чи не так? Я така рада нарешті познайомитися з вами. Мене звати Енн. Енн Ширлі. Але, будь ласка, якщо ви будете кликати мене, кличте мене Корделією. Енн — це так трагічно неромантично». Вона уявила, як вимовляє це з легким, меланхолійним зітханням, наче героїня з роману.
Ні, вона відкинула цю думку. Занадто зухвало. Вони можуть подумати, що вона невдячна фантазерка. А невдячність — один зі смертних гріхів для сироти.
Друга версія: Енн Працьовита і Скромна.
«Доброго дня, сер. Дякую вам, що приїхали по мене. Я буду дуже хорошою і слухняною. Я вмію мити підлогу й доглядати за дітьми, і я майже не їм, чесне слово. Я дуже сильна для свого віку». Вона навіть трохи зсутулила плечі, уявляючи цю розмову, щоб здаватися покірнішою.
Від цієї думки стало кисло й тужно в роті. Вона не хотіла бути просто парою робочих рук. Вона не хотіла, щоб її цінували за те, як чисто вона може віддраїти підлогу. Вона хотіла, щоб її… полюбили.
Це було найнебезпечніше з усіх бажань. Любов була розкішшю, чимось на зразок оксамитових суконь або шоколадних цукерок — тим, що буває в інших дітей, але ніколи в неї. Бажати любові було безглуздо й боляче, як простягати руки до вогню, знаючи, що обпечешся.
Але бажання не зникало. Воно жило в ній, уперте й непокірне, мов паросток, що пробивається крізь асфальт.
Третя версія: Енн Захоплена і Розумна.
«О, містере Катберт! Я така щаслива бути тут! Ви тільки подивіться на ці дерева! Вони нагадують мені наречених, що йдуть до вівтаря! Я читала в книжці, що на острові Принца Едуарда найкрасивіша природа в усій Канаді. Це правда? Я знаю напам'ять майже всі вірші Теннісона про природу, хочете, я прочитаю вам?»
Можливо, цей варіант спрацює. Люди іноді люблять розумних дітей. Але іноді вони їх і бояться. Місіс Гаммонд завжди казала, що в Енн задовгий язик і забагато думок у голові як для сироти. «Твоя справа — працювати, а не думати», — сичала вона, коли Енн ставила забагато запитань.
Енн зітхнула. Ідеальної версії не існувало. Будь-яка маска могла тріснути, будь-яка роль — виявитися провальною. Мабуть, доведеться просто бути собою. Енн Ширлі. Дівчинкою з рудими косами, які вона ненавиділа, з уявою, яка була її єдиним порятунком, і з серцем, яке так відчайдушно хотіло знайти місце, яке б назвало своїм домом.
Це був найризикованіший план з усіх. Але інших у неї не лишилося. Вона поправила свою стареньку сукню, розправила плечі й приготувалася грати найважливішу роль у своєму житті. Роль дівчинки, гідної любові.