Частина 1. Лекс

Том 2. Ендаріон. Попаданство від вигорання.

Частина 1. Лекс

Зранку голова працювала ясніше, ніби хтось усю ніч не давав їй заснути по-справжньому, а тепер раптом відпустив. І я майже одразу згадав, чому так.

Перед сном я сидів у кутку з малим осередком у долонях і робив те, що сам для себе назвав медитацією, бо іншого слова не мав. Не молитва, не ритуал, не якась правильна штука з книжки, а проста спроба втримати свою увагу то на осередку, то на своєму внутрішньому якомусь центрі. Ефект був схожий на те, що сталося з великим, тільки прийшов значно пізніше. Ніби тіло й голова довго сперечалися, чи варто взагалі піддаватися, а потім усе ж здалися.

І в цьому було щось підозріле: я ж люблю, коли все під контролем, коли я розумію механіку, а тут ніби хтось тихо повернув тумблер у мене в голові, і я навіть не помітив, коли саме. Мені стало легше, але разом із тим неприємно від того, як легко це полегшення мене підкуповує. Полегшення завжди має ціну. Питання тільки, хто її платить цього разу?

І якщо це працює, то працює не як випадкова удача. Це треба робити регулярно. Раз уже Яр робить щось подібне, значить, тут це не якась казка і не везіння, а інструмент, який можна вивчити і використати.

Слово магія в мене досі викликало спротив. Я людина науки, в мене всередині все відпиралося, коли мозок чув щось подібне. Хотілося називати це інакше: відкриті здібності, невідомі механізми, те, що в нашому світі просто не встигли розкопати. Але тут ніхто не буде чекати, поки я підберу термін, який не ріже мені слух. Тому я мовчки погодився з простішим словом, навіть якщо воно мені не подобалось.

І ще я впіймав себе на дивній дрібниці: ніби я знову студент, який боїться сказати дурницю вголос, бо всі навколо давно в темі, а я тільки намагаюсь робити вигляд, що теж.

А потім ще одна думка вилізла слідом, настирливо, як кістка в зубах: якщо тут є магія, то що тут з релігією. Не як філософія для розмови, а як реальна сфера життя, яка може вирішувати, хто підходящий, а хто ні. І які тут вірування? Як релігія з цими здібностями сплелась?

Бо в моєму світі можна було сперечатись про терміни і теорії, а тут може виявитись, що неправильне слово, це не незручно, а небезпечно. І що найгірше, не незнання, а момент, коли ти випадково показав, що ти чужий.

В групах чужий, це не характеристика. Це вирок. Люди не погані, просто зграя так працює: вона зчитує відмінність як ризик. І мені важливо було не сподобатися, а стати зрозумілим.

Я лежав кілька хвилин, слухав думки і ловив себе на неприємному відчутті, що я досі погано вичавив інформацію. Я тут уже не перший день, а все ще більше реагую, ніж думаю наперед. Економіка, правила, ціни, що тут вважається нормальним, а що смертельно дивним. Я вже зрозумів, що тут є золото, і це одразу тягне за собою купу висновків. Якщо є золоті, значить, є знайома система.

Стрес робить з мозку охоронця. Він заточений на вижити зараз, і йому не до того, щоб будувати довгі схеми. Я відловлював себе на цьому і злився, бо в моєму світі за таке я б себе сварив, а тут це було просто налаштування режиму.

Потім я згадав про монети в себе. Вони були місцеві, значить, це не абстракція, а конкретні значення в кишені. І я вирішив для себе просту штуку: не лізти з питаннями в лоб. Я не буду питати, скільки чого в чому, поки не навчився хоча б виглядати так, ніби я не з іншої планети. Зате можна спитати про те, що виглядає природно.

Наприклад, про захист.

Поки я крутив це в голові, підвал ожив. Почулися рухи, хтось кашлянув, хтось тихо вилаявся, хтось потягнувся так, що кістки хруснули. Дан прокинувся, як завжди, ніби його не сон розбудив, а внутрішній годинник, який не знає слова ще п’ять хвилин. Віл піднявся трохи пізніше, але з таким виглядом, ніби сам обрав момент.

А потім я побачив Рарка.

Він уже не валявся лежнем. Рухався, хоч і кульгаючи, опираючись на сокиру. Вигляд у нього був такий, наче проблеми десь існують, але не в нього. І це було дивно. Я таблетку другу не давав. Яр щось робив зі своїми травами, і, може, тут справді є те, що працює швидше, ніж я звик. А може, варки просто інакше влаштовані, і їхній організм швидше регенерує.

А ще я подумав інше: Рарк може рухатись не тому, що майже не болить, а тому, що роль слабкого тут небезпечна. Він ніби показує всім і собі: я ще в строю, я не випав, я не тягар. І робить це своїм способом, через браваду, та через впертість.

Слабкість у групі не завжди про біль. Часто це про сором і страх стати тягарем. І тоді людина грає силу, навіть коли всередині тріщить. Роль я справляюсь інколи тримає краще за бинти.

Дан глянув на всіх, ніби перерахував, і сказав уже вголос. В нього просто був такий тон, що навіть звичайна фраза звучала, наче вже закипіла діяльність.

– Їмо. А потім коротка нарада.

Сніданок був простий. Юшка, м’ясо, те, що залишилось від учорашнього, і трохи тиші, яку ніхто не поспішав ламати зайвим язиком. Відчуття було дивне: як у людей, які ще не в безпеці, але вже контролюють ситуацію.

Коли всі більш-менш поїли, Дан сів так, щоб бачити вхід і всіх одразу, і почав говорити. І мені подобалось, що в нього усе по суті й по темі.

– Тепер офіційно. Лекс з нами. Я з вами про це вже говорив, але щоб без дурних натяків і зайвих думок. В команді знов п’ятеро.

Я відчув, як на мене на секунду лягли погляди. Не ворожі. Швидше оцінювальні. Як перевірка, чи я зараз не почну робити щось дивне.

У мене на мить пересохло в роті, і я спеціально ковтнув повільно, ніби це просто звичка, а не нерви. Такі дрібниці тут важливі: інколи не виділятись, це вже половина виживання.

Дан продовжив.

– По добру. Осередки. На зараз маємо чотири малих, один середній, один великий. Це якщо не рахувати того середнього, що віддали Яру, і малого, що віддали Лексу. Плюс шкура ровкача, плюс те, що з варгана і лісовиків. Витрати на похід теж будуть.